33. Розгублені і слабкі

Від'їзд Ф’юріна проходить майже непомітно. Хоча як можна пропустити низку шикарних авто, мені складно уявити. Може, в усьому винен осоружний дрібний дощ? Мені здається, ще кілька днів тому тут збирався натовп глядачів. Але сьогодні в палаці діється бедлам. Навіть караул, приставлений до делегації, ледь відстоює потрібний час: не встигає Ф’юрін підійти до авто, як четверо вартових бадьорою риссю тікають кудись у своїх справах. Там на них чекає борг, важливіший за мої проводи. Так, дійсно, хто я така?

— Значить, до зустрічі, — підморгує мені мій чоловік. І, поки я думаю, як попрощатися і одночасно запитати, що саме він мав на увазі під «можливістю покрасуватися» і на які такі умови він натякав, Ф’юрін нахиляється і швидко цілує мене в губи.

— Гей! — виривається у мене розгублено-обурений вигук.

— На вдачу, — сміється Еріх Морест Ф’юрін і зникає в салоні авто.

Я не чекаю, поки кортеж почне сигналити, виїжджаючи з внутрішнього двору, і вже точно не збираюся дивитися йому вслід, поки авто не сховаються на під'їзній дорозі. На губах ще довго тримається відчуття чужого тепла. Це дивно, але зараз думати про поцілунки не найкращий час. Я обтрушую парасольку, пірнаю в один із десятка входів до палацу і відразу ж спускаюся в підвали. Перш ніж з'явитися на територіальній раді з ще незрозумілою мені метою, потрібно звільнити Левіса і Каріссу.

Дивне це відчуття — йти  власним домом, знаючи, що він більше мені не належить. Я ніби невидимка. Слуги і охорона проводжають мене в основному байдужими поглядами. Я впевнено йду кудись, а це знижує бажання зупинити мене. Зрідка в чиїхось очах миготить впізнавання і здивування. Амір замінив багатьох з обслуговуючого персоналу, тепер майже ніхто мене не пам'ятає. Палац змінюється, і чим більше часу пройде, тим значнішими будуть ці зміни. Я сподіваюся, що вони на краще. Але це все буде вже не для мене.

Мені доводиться зупинитися один раз, відійти в сторону і дати дорогу воякам, які ведуть в своєму кільці людину. Коли ця група підходить ближче, я впізнаю бранця, так само як і він мене.

— А-а, дівчисько, — з незрозумілим виразом промовляє дядько і відводить погляд. Його охорона навіть не повертається в мою сторону, помітно, як зосереджено вони конвоюють небезпечного... Кого? Тирана і узурпатора? Злодія і хабарника? Просто незручного родича? Але ще ніколи раніше я не бачила Леонарда Флейма настільки розгубленим і слабким. Здається, Амір показав себе у всій красі не мені одній.

Я навіть не дивуюся, коли не бачу ніякої охорони біля кімнати, де замкнені Левіс і Карісса. Ключ з довгим брелоком просто вставлений до замка і повернутий на один оберт. Спочатку мені здається, що всередині порожньо, але всьому виною напівтемрява. Двох свічок на столі явно мало для нормального освітлення, а перемикач для основного світла виведений в коридор. Я клацаю тумблером — і зразу опиняюся в міцних обіймах.

— Що? Як? — знемагаючи від невідомості, торсає мене Левіс. Я з сумом гладжу його по голові і раджу:

— Якщо ти ще щось хочеш забрати з собою з палацу, то краще це зробити зараз, поки навколо плутанина. Потім, боюся, тебе вже не так охоче будуть пускати сюди. Може, я і помиляюся... — додаю, бо насправді про плани нашого старшого брата щодо Левіса мені нічого невідомо. Просто в своїх припущеннях я виходжу з тих змін, що відбулися з Аміром.

— Я і сам не хочу тут залишатися, — хмуриться Левіс і виходить за двері. — Заберу пам'ятні речі і повернуся в свою квартиру в місті. Зайдеш до мене, як закінчиш?

— Так. Я хочу навідатися в свою дитячу. Там багато такого, що краще не залишати. Книги так точно. Все одно вони більше нікому не потрібні, крім мене.

— Тоді до зустрічі, сестро, Каріссо, — і Левіс зникає в хитросплетіннях палацових коридорів.

Я витрачаю зовсім небагато часу, щоб перевдягнутися. Сукня мені вже ні до чого, тим паче я встигла її намочити. Зачіска розсипалася, а макіяж стерся і ліг чорними тінями під очима. У дзеркалі відбивається не моє обличчя, а якесь чудовисько.

— І як мене охорона не зупинила? — бурчу я, стираючи цей жах. Навіть дивно, як це Ф’юріну в голову прийшло цілувати мене в такому вигляді. Втім, це можна списати на божевілля, властиве кожному оберегу.

— Вони боялися до тебе підійти, раптом ти кусаєшся, — м'яко посміхається Карісса і допомагає мені зняти сукню.

— Підеш зі мною? — питаю я її, і відьмочка киває.

— А твій чоловік?

— У мене відпустка від подружніх обов'язків, — я сміюсь і струшую повністю звільненим від шпильок волоссям. — Чи можемо заїхати в Пташиний дзьоб...

Думка про Пташиний дзьоб дуже гірка, його втрачати ще болючіше, ніж все інше. Якби там були відьми, можна було б напроситися в гості. А так... Я більше не господиня тим стародавнім стінам. Амір навряд чи залишить мені навіть можливість повертатися. А ще я вже чула шепіт про те, як я своїми руками вигнала відьом з Фенікса, що ніби через мене Пташиний дзьоб спорожнів. Я тихенько зітхаю. Скільки мені ще потрібно буде віддати?

Карісса відчуває мій стан і намагається допомогти, вкладає в руку легке заспокійливе. Я кілька секунд дивлюся на пляшечку, згадуючи дію цього зілля і пост-ефекти. Що ж, принаймні, мої знання як і раніше при мені. Рідини всередині пляшки рівно на один ковток — нудотно-солодкий з гіркуватим присмаком.