Розділ 2.

До палати зайшов статний чоловік років 40, на вигляд привабливий, одразу можна зрозуміти, що ця людина ділова і є перфекціоністом, наче швейцарський годинник. Незнайомець поглянув на мене через окуляри суворим поглядом, напевно від цього погляду всі його знайомі шарахаються, але не я. Підняла брову і так, як цей чоловік, нагло на нього подивилася. Думаєте нариваюся?

Неааа.... просто хочу показати, що він не один такий наглий. І так хвилину ми обмінювалися поглядом, відчуття таке, що ніби між нами іскри летіли, адже лікар і його, скоріш за все, асистентка вирішили втекти і залишити нас в двох. Під час нашої гри, хто перший кліпнить, я встигла краще роздивитися цього чоловіка. Високий, широкоплечей брюнет із зеленими очима, думаю, займається в залі, одяг дорогий... З першого погляду зрозуміло, що він кар’єрист і готовий йти по трупах заради своєї цілі... Такі як він небезпечні. Усміхнувшись про себе, подумала я. Ну ладно, треба вже починати наше знайомство, а то це вже затянулося.

- Вітаю вас, дякую, що прийшли відвідати мене, мені приємно. Але я дуже перепрошую,адже не пам’ятаю як вас звати і хто ви, не можу оцінити ситуацію, в якій опинилася, можливо, ви мені допоможете і розкажете, все що мені потрібно знати ,- з надією поглянула на нього.

- Євгеній Андрійович,- промив він, з якось неприязню і роздратуванням,- я твій дядько і зараз за тебе відповідаю Я.

Знаєте, щось не дуже мій дядько радіє, що я прокинулася. Хм... ну це я ще виясню.

- Добре, перейдемо до суті,- серйозним тоном сказала я, а дядько то від мене такого не очікував, адже на його обличчі було видно здивування,,, ха-ха готуйся дядечку ще все впереді, це лише квіточки,- Я тверезо оцінюю ситуацію і розумію, що через мене у вас клопоти і проблеми, і взагалі не бачу ніяких радощів у ваших очах, хочете пошвидше здихатися і покінчити з цим?,- він щось хотів сказати, але я підняла руку, зупиняючи його і продовжила,- Отже, розкажіть все, що знаєте про мене.

- А у тобі щось змінилося...- протягнув він.

- Можливо, ви ніколи і не знали, яка я є насправді?- спокійно спитала я.

- Хмм... навряд чи.- нуууу тобі краще знати, про себе подумала.

- Розмова некоротка, вам краще присісти.

- Ніхто ще не вказував мені, що робити,- хмикнув він. Все буває вперше, хотіла сказати я , але розумно промовчала,- але я з тобою погоджуюся, нам потрібно поговорити.

Хотілося закричати БІНГО!!!

- Я вас уважно слухаю,- усміхнулась я.

- Я твій опікун, твої батьки померли в автокатастрофі,- сказав він, очікуючи від мене якоїсь реакції, але її не було, ну що ж сказати, покер фейс наше все. Цікаво звідки в мене таке вміння? Не кожному це дано. Хмм... значить була причина, чому я так вміло приховувала свої емоції.

- Поки що...

- Перепрошую?

- Ви сказали, що ви, Евгенію Андрійовичу, є опікуном зараз, тобто я роблю висновки, що це опікунство до певного віку, правда ж?

- Так,-мій дядько виглядав досить розгублено, чого б це?

- Що вас так здивувало?

- Я чув, що ти втратила пам`ять,- після мого кивка він продовжив,- дуже це все дивно, ніколи не бачив тебе такою...

- А що тут дивного? Я вас не знаю, навіть не пам’ятаю, як мене звати, як тільки я прокинулася, цей світ став для мене новим, який я повинна дослідити, хоча я не втратила розуміння повсякденних і найпростіших речей, лише пам`ять про моє життя, близьких, знайомих...

- Ти не запитала про своїх батьків,- недовірливо говорив він.

- Про смерть моїх батьків я чула ще від лікаря. Вже нічого не зміниш, я лише можу шкодувати, що не пам’ятаю найрідніших. Але ви можете мені допомогти, розповівши про них.

Так я дізнавалася, що батька звали Сергій Андрійович, а маму - Анна Дмитрівна. Батько був компаньйоном дядька, у них був свій бізнес і досить непоганий, бо компанія продовжує процвітати. Дядько - рідний брат мого батька, по суті вони були партнерами і володіли акціями компанії порівно. Мої батьки попали в аварію 8 років тому, коли мені було 10 років. Після чого мною опікувалася бабуся по маминій лінії , на жаль, 2 роки тому її не стало. Стільки смертей...це так важко. Отже, остаточно моїм опікун став дядько.

- Мої батьки померли своєю смертю?

- Ти про що?,- грізним тоном промовив дядько.

- Моїм батькам ніхто не допоміг піти на той світ?,- прямо запитала я.

- На щось натякаєш?,- холодним голосом мовив Евгеній.- Хочеш сказати це я зробив і підстроїв аварію?

- Ні, я так не думаю, але у випадковість теж не вірю.

- До того, як ти втратила пам`ять, ти так не вважала.

- Справді?

- Чому ти зараз не звинувачуєш мене у смерті батьків?,- в його очах можна було побачити рішучість і всю серйозність ситуації.

- А я вас звинувачувала?,- обережно запитала я .

- Так, саме через це ти відмовилася від мого опікунства і захотіла бути з мамою Анни,а згодом відмовилася від матеріальної допомоги. Але після смерті Марії Іванівної опікунство перейшло до мене, тому що у тебе не було більше нікого з родини. І навіть в тій ситуації ти не хотіла знаходитися в одному домі по твоїх словах з бивцею батьків, ти жила в гуртожитку і забезпечувала себе сама, відмовившись від моєї підтримки.

- Ось як... Я шкодую за свою поведінку,- з щирістю сказала я.

- Ти не відповіла...після того, як я все тобі розповів, чому ти не звинувачуєш мене?

- Складно сказати...,- після я паузи сказала,- я не відчуваю, якоїсь загрози від вас, лише розуміння, що на цьому світі у мене залишилася лише одна рідна людина, якій я зможу довіритися, однакова кров, яка тече в наших жилах. Знаєте, якщо оцінити ситуацію на свіжу голову і без будь-яких почуттів і емоцій, я можу точно сказати, що такий перфекціоніст і практична людина,- на це Евгеній хмикнув,- не змогла би вбити людину, тим більше рідного брата, звичайно, я вас не знаю, але дивлячись на вас, зрозуміло, що ви цивілізована і розумна людина, яка не буде так низько падати і бруднити свої руки у крові.- він здивовано на мене дивився і сказав: « Пробач мені, що раніше з тобою не поговорив і не вберіг»