Моє «я»

Розділ 3.

Отже, що ми маємо... Мої батьки померли, ще коли мені було 8 років і, можливо, це не було випадково. Після смерті батьків мною опікувалася бабуся, я відмовилася від допомоги і підтримки дядька, звинувачуючи його в смерті моїх близьких. Так зіпсувалися наші стосунки. А зараз я дізнаюся, що хотіла себе вбити і навіть написала записку. Абсурд! Відмовившись від дядька,  я забезпечувала себе сама, очевидно, що на пенсію бабці ми б не прожили, отже, я працювала... і з чого це раптом я хотіла себе вбити? Хаа.... смішно-смішно. Ну Ок, по ситуації розберемося, все ж таки я багато чого не знаю. Але зараз питання в іншому...

таааккк скільки я ще тут маю бутиииии? Зараз почну вити. Цікаво, після цього, мене в психушку не здадуть? Було би смішно. Да-Да...лежати в ліжку нудно, треба щось робити. Хм... вже пройшло кілька днів, як я проснулася, значить що? Правильно... можна пройтися і погуляти по лікарні, сподіваюся після цього мене не прив’яжуть до ліжка, як потенційно-небезпечних пацієнтів. Вже прям це уявляю. Оглянулася навколо... Оооо це халатик медсестри? Напевно, забула, як приходила крапельницю мені ставити. Класс... треба приміряти. Суперрр підійшло. А тепер і не соромно в люди вийти... ага-ага. Так, ще щось взутися треба, ну ладно, і тапки підійдуть. Головне, що не босим? Правда ж? Ми не гонорові і в тапках вийдемо в люди, головне, не те що вони про мене подумають, а що я про себе думаю. Олекса, як гарно звучить, а зараз ми пограємо в шпіонів. Гра називається: «Не попадись злій тьотці з уколом». Окей поїхали...3...2...1...GO!!!

Обережно відкриваю двері, нікого нема,,, фронт чистий, шлях відкритий. Спокійно йду до сходів, на вигляд лікарня досить гарна, чиста і без лишніх запахів, не чути криків людей, БУ-ГА-ГА. Спускаємося по сходах на нижній поверх. Здається, нікого нема. Напевно, обідній перерив. Продовжую йти, і чую якісь голоси. Зупиняюся і прислуховуюся.

-І чому нас одних заставили дежурити в обідній перерив, ну бліннн,- промовив незнайомець.

- Назаре, ти ж знаєш, що ми з тобою проштрафилися перед Володькою. Ми з тобою тут на практиці і зараз краще промовчати і просто виконувати все що скажуть, це наше покарання, за те що протирали стільці,- зітхнув інший хлопець.

- Егеш... Романе, віддуваємося по повній програмі.

Яка цікава розмова, значить ці хлопці - інтерни. Але попастись мені їм також не можна, усміхнулася про себе я. Все таки вони, як побачуть мене докладуть головному... хммм... вони назвали Володимира Віталійовича Володькою? Класно звучить, запам’ятаю. Отже, треба якось їх оминути. Я поглянула на себе і план зародився в моїй больній головці. Спитаєте чому больній (не хворій, а саме больній)? Я вам відповім: « Ні не тому що я чуть не вбила себе, і то не факт, а тому  що я дещо придумала». Хіхі пограюся я трохи з вами хлопчики, вибачайте наперед.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше