Розділ 10.

Я легенько відкрила двері і вийшла в коридор . Потихеньку і обережно проходжу інших пацієнтів і лікарів. Ніби ніхто не звернув уваги на мене. Ну і добре. Тут головне тримати лице, як то кажуть, Спокойствіє только спокойствіє...Але все йшло занадто добре. І я прям бачу, як удача показує середній палець зі словами «Обломися детка» і обертається до мене п’ятою точкою. Мммммм....я скоро почну стогнати. Переді мною йшли ті самі хлопці, яких я поганяла по всьому парку. Зараз хочеться рукою собі по чолі дати. Уффф... ну ок, спробуємо просто пройти. Йдемо, так добре, просто дивися прямо і лице пофігіста. Суперрр... ще пару кроків і я їх пройду. І тут...

- Стій, Романе, а це часом не та сама пацієнтка, через яку ми ще получили нагоняї від Володимира Віталійовича?-чуть не шипів хлопець, добре схвативши мене за руку, щоб не втекла.

- Хмм... так це вона. Ось мені цікаво, шановна, а куди це ви йдете? На прогулянку давно не ходили? Можливо, вам компанію скласти? Але ні, на жаль, не вийде, з вашими марафонами далеко не пройдеш, ну і через  покарання ми такої розкоші позволити собі не можемо,- зі сарказмом сказав інший. А він мені подобається, розумний молодик. Знаєте прям на жалість давить, що аж мені шкода стало.- Як мені відомо, вам ще зарано прогулюватися, так куди ви йдете, ми зараз повідомимо главлікарю,- ахааааа все яснооооо це така їхня помста. У будь-якому разі потрібно примиритися і налагоджувати зв’язки.

- Хлопці, пробачте мені, будь ласка, за те, що сталося. Насправді, я не хотіла нікого обманювати, але я не могла нічого зробити. Я не змогла вже сидіти в цій палаті, я хотіла прогулятися на свіжому повітрі, але мені цього не дозволяли, і я таємно вийшла,- зі щирістю промовила я, хлопці такої прямоти не очікували і були збиті з пантелику, тим часом я продовжувала: - а бути спійманою я не могла, адже за таке у мене будуть великі неприємності,- і тут знову пішла акторочка і сльозки в студію, я почала тупо ридати, злегка підглядуючи на інтернів. Ну що сказати, вони не знали, що робити і були шоковані.

- Еййй, перестань, не плач, вибачення прийняті, ми не будемо нічого говорити Володці

- Слідкуй за язиком, Назаре. Так куди ти йдеш знову?

- Хлопці я вас дуже прошу допоможіть мені, я втратила пам’ять і нічого про себе не знаю, хлип-хлип, я хотіла піти до реєстраційного столу і дізнатися, щось про себе. Це просто жахливе відчуття, я нічогоооо не пам’ятаю,- і нова порція сліз

- Все досить, не витримую сліз, повертайся назад в палату, а ми підемо і дізнаємося про тебе.

Я підбігла до хлопців і двох обняла сильно-сильно. Вони зніяковіли...

- Дякую, дуже дякую,- з усмішкою і сльозами промовила тихенько їм.

Я повернулася в палату і чекала на моїх рятівників. Через 10 хв вони зайшли до мене і передали листок з моєю інформацією. Дуже добре!

- Хлопці, з мене поляна! Ви просто супер, мої рятівники,- вони усміхнулися,- зачекайте ми не познайомилися, мене звати Александра, і мені приємно познайомитися з вами,- і я протянула їм руки.

- Назар.

- Роман.

- Поки в мене нема телефону, але було б непогано, якби ви залишили свої номери, і як тільки я випишуся і  виздоровлю, пропоную відзначити наше знайомство, що скажете?

- Звичайно.

- Буде весело.

І ми пожали один одному руки. Такими темпами я скоро заведу багацько друзів. Хіхі.

Після того, як хлопці вийшли я прийнялася читати листок. І так, що ми маємо... мені 18, батьки померли,,, це я знаю,,, далі... оппа... я навчалася в елітній школі, з гуртожитка якого я тіпа вистрибнула. Хммм як цікаво. Запитаєте, що тут цікавого? Ну почнемо з того, що на той час я обезпечувала себе сама, жила з бабусею, і виникає питання, за які такі шиши я там вчилася. Ммм, усе стає занятнішим.