Моє жовтооке диво

Відступ 1

Він стояв на даху головної будівлі і уважно спостерігав за учнями, що розходились по домівках після навчального дня. Погляд чарівних блакитних очей шукав конкретну людину, бо тільки після того, як вона піде, він міг би спокійно спуститися і теж податися додому. Точніше, конкретну дівчину — новеньку ученицю, яка запалала до нього неземною любов’ю і, ледве углядівши в натовпі його силует, тут же лізла цілуватися. Його згода на це не питалася, і відбиватися від недоумкуватої дівиці посеред коридору виглядало дещо принизливим і абсолютно негідним поважаючого себе викладача. Відповідати на пристрасні поцілунки учениці теж було не кращим варіантом, тому чоловік і ховався на даху, хоч ховатися було зовсім не в його стилі. Але ще раз виправдовуватися перед начальством у нього не було ні найменшого бажання, так що стиль може і потерпіти. Тому що Рудольф ніколи не повірить в дві речі: перша — що настільки луската істота може бути пухнастою, друга — що він дійсно не винен в її закоханості. А якщо начальник не вірить в твою невинність, можна і премії позбутися. Взагалі погано, коли начальник занадто багато знає. Оце був би Руді не в курсі, що він одним поглядом може зачарувати, і повірив би, може, що немає ніякої провини з його боку.

Небо тим часом все сильніше хмурилось, немов би засуджуючи його рішення просто почекати, поки вона піде, що теж не додавало настрою.

У кишені пальто раптом завібрував мобільник, змусивши чоловіка абсолютно не мужньо здригнутися.

— Попіл, — заполошно вивудивши вже почавший уголос дзвонити апарат, буркнув він, пильно оглядаючи подвір’я на наявність предмета своєї нелюбові.

— А ти знаєш, чутки підтвердилися, — задумливо видав голос його друга в трубці. — Син Мартела дійсно дав драла, не залишивши навіть записочки «Люблю, цілую, не повернуся». Чорні коти риють носом землю, по всьому місту розіслані загони, трясуть всіх, кого не лінь. Погрожують війною, якщо кошеня хтось посміє хоч кігтем зачепити.

— Он як, — чоловік насупився, підняв комір, захищаючись від вітру, і на мить прикрив очі.

— Що цікаво, при цьому Блекети стягують в купу свою армію, немов і справді готуються до війни, — продовжував видачу інформації Лі, не змінюючи тону.

Очікувана особа, нарешті, з’явилася у дворі, натхненно озираючись на всі боки і чіпляючись до оточуючих з цілком очевидним питанням. Він відступив ще на крок, від гріха подалі, а то ж якщо помітить, тоді тільки стрибати з п’ятого поверху ластівкою. Не те, щоб для нього це було небезпечно, просто потім доведеться в сотий раз виправдовуватися перед Рудольфом, а нерви ректора і так були на межі.

— Було б чому дивуватися.

— Я чогось не знаю? — голос Лі став підозрілим.

— Межники клану Блекет ніколи не були янголами, — ледве встиг відповісти, як довелося стримувати незадоволене бурмотіння — панянка у дворі з дивовижною точністю визначила його машину, і тепер стояла поруч з таким виглядом, ніби готова чекати там своє щастя до Другого Пришестя.

А небо тим часом явно готувалося атакувати.

— Межний Король? — судячи з тону, хлопець явно не мав наміру почути позитивну відповідь, і волів би, щоб над його припущенням від душі посміялися, а його самого назвали дурником.

Попіл не став припечатувати його відповіддю «так», і дозволив собі тільки хмикнути:

— А ти думаєш, вони просто так його під замком все життя тримали?

— Чого він тоді до сих пір не залишив чіткого сліду руйнувань, як його пра-прадідусь? — недовіра перейшла на стадію заперечення, судячи з усього.

— Тому що чорні котики не народжуються Королями, — чоловік кинув погляд на небо і ледве переміг бажання погрозити йому пальцем. — Спочатку вони стають Принцами.

— Теж мені майстер термінологій, — розлютився Лі. — Говори конкретно, він буде вбивати чи ні?

— Звідки я знаю? — невдоволення ситуацією перейшло в тон, і йому довелося видихнути перш, ніж продовжити: — Життя цього хлопчика настільки ж непередбачуване, як і визначене.

— Ще краще, — хлопець пирхнув, потім його голос став серйозним: — Може нам знайти його? Повернути додому, поки не пізно?

Чоловік, як раз проводжуючи поглядом світловолосу дівочу постать, що поспішала до воріт, хитнув головою:

— Пізно. Я і так знаю, де він.

Він зрозумів це, ледь відчув її запах сьогодні на парі. Точніше його запах, що огортав дівчину нечутним покривалом зв’язку, що поки тільки народжувався, але вже був відчутним.

— Якщо знаєш, то чого досі нічого не зробив?!

Довелося прибирати від вуха слухавку, щоб не оглухнути, і кидати насторожений погляд на панночку, що все ще стояла біля машини.

— Сказав же, пізно. Хлопчик вже зустрів свій Якір. Шестерні Долі вже прийшли в рух…

— Іди ти лісом зі своїми поетичними прикрашаннями, — обірвав його Лі. — Мене не хвилюють коливання всесвітнього магічного фону, і чи знаходиться Місяць в Юпітері. Скажи мені чітко, чи пора збирати речі і залишати це приречене містечко?

— Не перебільшуй, — чоловік скривився, потім ковзнув рукою по світлому волоссю, що здавалося сірим в сутінковому світлі, і все ж додав: — Якщо він зірветься, я зумію з ним впоратися.

Ли недовірливо, навіть трохи зневажливо пирхнув:

— Впорається він, як же. Ти навіть не зміг сказати «вбити».

Небо, немов би підтримуючи невдоволення хлопця, вирішило вставити і свої п’ять копійок, замрячивши дрібним, противним дощем. Чоловік скосив очі вгору, поглядом запитуючи «За що?!», потім вниз, де з завидним терпінням панянка спокійно дістала з сумки парасольку, і прийняв свою повну поразку в даній ситуації. Але не в розмові.

— Добре, — кинув різко, навіть трохи зле. — Я зможу його вбити, якщо до цього дійде. АЛЕ! Тільки. Якщо до цього. Дійде. Ти мене зрозумів?

— Головне, щоб це твоє «тільки» не мало на увазі половину міста в руїнах, — похмуро відгукнувся Лі, і тут же обурився, але вже явно затискаючи динамік долонею: — Та не чіпляюся я до нього, не заводься!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше