Глава 3

— Стривай! Та чекай же ти! Ліана!

Хм? Хтось тут знає моє ім’я? І те, що дівчина, якій воно належить, це я?

Я загальмувала, озирнулася, здивовано спостерігаючи, як до мене біжить мідноволосий хлопчина. Здається, я його знаю.

— Ну, і швидко ж ти ходиш! — наздогнавши мене, захеканим тоном заявив він, і обперся руками в коліна, намагаючись відновити дихання.

А точно. Він же був у моїй групі, а потім якимось чином примудрився перевестися на інший напрямок. Давненько я його не бачила.

— Ти щось хотів? — запитала, і тут же подумки ляснула себе долонею по губах, аж надто неприязний тон вийшов.

Чого це я? Ні, настрій у мене, звичайно, зіпсовано — через витівку одного дурня викладач розсердився на всю групу разом і наказав писати реферати на сімдесят листів, але хлопчина-то тут при чому? Не його ж вина, що я засмучена.

— Так, — він встав прямо, простягнув руку. — Мене Ед звуть.

Я окинула його поглядом. Високий, спортивної статури, з яскравими, медовими очима і досить симпатичним лицем. Пам’ятається, по ньому зітхала половина дівчат групи, а він ходив недоступним павичем, чим дратував їх неймовірно.

— Я в курсі, — кинула все так же невдоволено, але руку потиснути себе все-таки змусила, нехай і миттєво відсмикнула свою долоню.

— Ем, — він здивовано моргнув, але досить швидко зібрався з думками: — Мені сказали, у тебе є напрацювання для творчої з культурології. На тему Стародавнього Єгипту.

І тон он який ввічливий. Чого ж він мене так дратує? Зберися, Ліано, якщо грубіянити людям, з тобою взагалі ніхто розмовляти не буде.

— І?

Ну, ось знову. Хоча навіщо намагатися виглядати краще перед людиною, якиа чомусь не подобається? Що характерно чому саме, зрозуміти не вдавалося абсолютно. Навіть натяку не було. Ось просто не подобається, і все тут.

— Ти не могла б… мені їх дати? — хлопець, чуючи моє невдоволення, зовсім знітився.

І мені навіть стало соромно за свою поведінку. Тому кивнула, змусивши себе пом’якшити тон:

— Тобі на коли потрібно?

— На завтра?

Це було радше питання, ніж відповідь і я кивнула, умовивши себе ледь помітно посміхнутися:

— Добре. Зайдеш завтра в тринадцяту аудиторію після першої пари.

Він зраділо закивав, обсипав мене подяками, і побіг назад, через кілька кроків обернувшись і помахавши мені рукою на прощання.

Дивний він якийсь.

На роботу я встигла якраз вчасно, але варто було мені ступити на поріг, як від хоч скільки-то терпимого настрою не залишилося і сліду — до нас їхала якась перевірка, і через неї всі ходили навіть не на вухах, а на кінчиках волосся. Всім одне від одного було щось потрібно і всі були категорично незадоволені… З’явилася навіть наша директриса, яка зазвичай сиділа десь в міфічному кабінеті або перебувала на далеких, але ду-уже важливих зустрічах. Але сьогодні вона курсувала по підвладній території особисто, і її підбори цокали таким тоном, ніби її співробітники винні у всіх гріхах людства. При цьому начальниця відривалася на всіх, кого бачила, підганяючи і чогось вимагаючи, чому всі ставали ще більш смиканими. На мене вона чомусь тільки дивилася, та так задумливо, що мені здалося, що коли вона почне всіх зі психу звільняти, то почне з мене. Тому варто було моєму робочому часу закінчитися, як я ретирувалася зі швидкістю світла, аби зайвий раз не попастися їй на очі. Через що печиво довелося купувати в магазині по дорозі додому.

Але перш, ніж повернутися, заскочила на квартиру до брата — потрібно роздобути Нейтану ще одягу. Розміри у них однакові, а братик в місті не з’являвся вже років п’ять, після того, як після смерті батьків його забрав дядько. Дядечко, який присвятив життя музиці, і раніше тягнув його в якісь міфічні тури, заявляючи батькам, що «Кращого гітариста нам не знайти. А він ще й на флейті грає. І співає! Коротше, без нього ми помремо, віддайте». Батьки обурювалися, звичайно, особливо спочатку, але братикові подобалося таке життя, і, врешті-решт, всі змирилися. Навіть я, нудьгуюча без нього неймовірно. Але просити його залишитися було б занадто егоїстично, а з собою він мене взяти не міг — кошти не дозволяли. Хоча, що мені з ним робити? Кочове життя для дівчини складніше, та й навчання довелося б кидати… Перед від'їздом брат залишив мені банківську карту на його ім’я, як він висловився «Про всяк випадок. Це тепер твоє, роби з нею що хочеш». Але що мені карта, якщо самого брата я з тих пір не бачила? Він, звичайно, дзвонив спочатку, але потім все рідше і рідше. А рік тому попросив не дзвонити деякий час, сказав, що сам зв’яжеться. Вони з дядечком поїхали в якісь безпробудні нетрі за натхненням, а там ні зв’язку, ні мережі немає, а скільки часу вони там просидять, тільки вищим силам відомо, напевно. Творчі люди, що з них взяти? Я колись сама така ж була. Малювала з захватом, могла серед ночі схопитися і взятися за фарби… Були часи.

Я різко похитала головою. Тому і намагалася сюди не приходити — кожен раз накочувала хвиля спогадів, посилюючи і без того гнітюче відчуття самотності. Але сьогодні я тут у справі! Мені потрібно буде кілька футболок, пара сорочок, светрів, брюк… Копаючись на полицях і в ящиках, знайшла не розпакований комплект білизни, а під ним ще і шкарпетки з биркою. Цікаво, якщо добре пошукати, скільки всього лише купленого і залишеного (забутого?) я тут накопаю?

В результаті, як це не дивно, накопала. Дві сорочки (чорну і темно-синю в симпатичну різнорозмірну смужку), і два светри, темно-сірий крупної в’язки і чорно-фіолетовий, до остраху м’який. Джинси, правда, виявилися тільки одні, зате чорні, а мені чомусь здавалося, що саме цей колір лічитиме Нейту найбільше.

Зібравши все це багатство, я склала його в пакет і, перш ніж піти, на деякий час завмерла, дивлячись на фото в темно-синій рамочці — зовсім молодий хлопець з довгим, світлим волоссям і дуже живими очима обіймав таку ж світловолосу, сірооку дівчину. Обидва щасливо сміялися. Були ж часи.