Глава 4

Мій дорогий навчальний заклад зустрів мене воістину істеричним шумом. Натовпи студентів щось обговорювали, бігали і галасували, буквально приголомшуючи всією цією метушнею. Оцінивши масштаби лиха, я постаралася розташуватися так, щоб мене не збив ніхто особливо жвавий. Потрібно було дати вухам звикнути до цієї метушні і дізнатися, через що такий галас. На це пішло кілька хвилин, але я все ж виловила суть ситуації: оголошено початок підготовки до щорічного святкування дня заснування, в зв’язку з чим половина цієї юрби вирішувала питання підготовки і виступів, а друга — з ким піти і в чому піти. Що ж, ще одне свято. Переживу.

Але настрій все одно зіпсувався. Адже вся ця юрба, шум, гам, всі ці веселощі і хвилювання, як і раніше обтікали мене, подібно струмку, що зустрів камінь. Можливо, в цьому є моя вина, і варто було б порадіти хоча б просто за компанію, ось тільки компанії немає. Та й… А, неважливо.

Я вилавірувала до аудиторії і зайняла своє місце. Кому-то веселощі, а кому-то і вчитися потрібно. Тут було тихіше, але спокій все одно мені тільки снився. Розбившись на купки «за інтересами» моя група теж фонтанувала захопленням і передчуттям, здається, зовсім забувши про те, де вони взагалі знаходяться. Втім, з’явившийся ще до початку пари Рудольф Сигізмундович одним поглядом поверх окулярів створив в кімнаті найсуворішу тишу, чим заробив собі плюсик в карму і мою особисту подяку.

Після пари, як і домовлялися, прибіг Ед. Залетів перед самим дзвінком, розпатланий і задоволений життям, весь такий в темному светрі з дивними оленями, джинсах з ланцюгами і постійному русі. Привітавшись з більшістю залишившихся в приміщенні людей, він підлетів і до мене:

— День добрий!

— Угу, — я простягнула йому папку, витягнуту з сумки за час його продирання крізь нетрі цих нескінченних «як ти там?» і «як справи?».

— А ти чого така похмура вся? — хлопець остаточно зупинився, і це було помітно неозброєним оком.

Його погляд сфокусувався, і він весь якось… перестав метатися, подивився уважно і явно дійсно чекаючи відповіді.

— Так, як би, і радіти нічому, — я відкинулася на спинку стільця і склала руки на грудях.

— А свято? — Ед обвів рукою обстановку навколо, здивовано піднявши брови.

— У когось, — відгукнулася я таким тоном, ніби не відповідаю, а завершую його речення.

— Ні з ким піти? — його погляд став багатозначним, ніби він бачив мене наскрізь.

І в формулюванні він мав рацію. Але, судячи з вигляду, не мав рації в самій суті цього питання. Тому я лише принизливо на нього подивилася і промовчала. Чого він взагалі досі тут? Взяв би свою папку і біг би далі, видно ж, що зайнята людина.

Так і не дочекавшись відповіді, Ед злегка схилився вперед, променисто посміхаючись:

— Хочеш, я піду з тобою?

Цікаво, як йому таке в голову прийшло?

Мій погляд став трохи саркастичним:

— Навіщо?

— Щоб тобі не було сумно, — він знизав плечима і встав рівно, продовжуючи посміхатися.

Я окинула його задумливим поглядом. Яке дивне завзяття, на рівному-то місці. Вчора познайомилися особисто, так би мовити, а сьогодні він вже готовий зі мною на свято йти. Дуже захотілося спитати, чи не бажає він додатково переписати на мене батьківську квартиру, але це був би вже перебір.

— Дякую, але я проживу і без твого жалю, — я відвернулася, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

А подумки спробувала зрозуміти, чому я веду себе з цим хлопцем саме так? Зазвичай, говорячи з малознайомими людьми, я завжди намагалася бути ввічливою, а також багато і сильно ніяковіла. А тут…

— Та гаразд, це ж не жаль, — нахабно вліз Ед в мої думки і особистий простір, сідаючи на стіл, що стояв попереду. — Це просте бажання допомогти.

— А-ага, — частка сарказму в моєму голосі значно підвищилася.

Може, варто все ж запитати про квартирку-то? Хоча б відстане. Я взагалі не зла, але цей хлопець чомусь не викликав ні довіри, ні позитивного ставлення. Хоча начебто і дратувати йому мене нічим. Взагалі він допомогти намагається, а я…

— Серйозно, — він, нарешті, перестав широко посміхатися. — Але якщо ти не віриш в бажання допомогти, то давай назвемо це вдячністю? Ти допомогла мені зараз, і замість банальної шоколадки я буду твоєю парою на цьому святі.

Яка неперевершена вдячність і доброта. На все те ж рівному місці. Ні, я йому допомогла. Але це всього лише папка з напрацюваннями, а не порятунок життя. Хоча це я, звичайно, перебільшую. Але моєї роздратованої підозрілості це не скасовувало.

— Звідки в тебе таке завзяття? — звузивши очі, я трохи схилилася вперед. — Що тобі від мене потрібно?

Ед ображено насупився. Піднявся на ноги, глянув звисока.

— Ну, ось чому відразу «потрібно»? Нічого не потрібно. Потрібна була папка, але її я вже отримав. Люди в цьому світі абсолютно перестали вірити в добро і безкорисливість.

І, припечатавши мене цією фразою, пішов, гордо піднявши голову і побрязкуючи ланцюгами на джинсах.

Я проводила його поглядом, в якому читалося щось на кшталт «Та дійсно? Ти прямо ось серйозно?», після чого знизала плечима і дістала конспекти.

В аудиторію влетіла викладачка, дрібно цокаючи каблучками і окинувши хлопця здивованим поглядом. Ось задасть зараз контрольну, і буде вже офіційно не до свят. Вчитися треба!

Так я думала, дивлячись, як вона займає своє місце і дістає потрібні папери. Але на ділі виявилося не так просто прогнати зайві думки. Дивна поведінка цього з’явившогося буквально з нізвідки хлопця призвела до купи суперечливих питань, які звелися до чогось на кшталт «Вірити чи не вірити?». Чи справді він просто хотів допомогти? Або ж за цим криється щось ще? По правді кажучи, в його безкорисливість мені щось не дуже вірилося. Не знаю чому. Просто… інтуїція? Просто так, заради бажання допомогти… у нього ж теж напевне вже були плани на цей день. Швидше за все він вже домовився з якою-небудь компанією, що вони проведуть це свято разом. І тут з’являюся я. Немов п’яте колесо. Можна сходити, звичайно, з чистої шкідливості. Як би «Чого ти на мене незадоволено дивишся, сам запропонував». Але тут варто подумати, чи хочу я йти з ним? Тобто, я ніби як все ж не в тому положенні, щоб з вереском радості хапатися за будь-яку можливість. Та і взагалі. Навіть без усіх цих роздумів, просто по моїм внутрішнім відчуттям, я могла б з упевненістю сказати — ні, я не хотіла б йти з цією конкретною людиною.