Відступ 2

Асфальт холодив лапи, а морозне нічне повітря — легені. Вона не любила перебувати в звірячій іпостасі, але саме в ній можна було заспокоїтися. А спокій — це саме те, що було їй необхідно.

Вона навчилася жити. Так, наче нічого й не було, немов вона — звичайна людина. Вона була задоволена своїм життям, була, в цілому, щаслива. Як Він і наказав. І не має значення, що часом ночами так хотілося прикрити очі, піти на поклик серця, сісти під Його вікном, задерти морду і чекати. Віддано чекати, коли Він вигляне, сподіватися, що, побачивши її, Він спуститься, потріпає по загривку, принесе що-небудь смачненьке. І більше не прожене.

Останнім часом таке відбувалося частіше.

Доводилося нагадувати собі, що Він не проганяв її, а відпустив. Відпустив, дозволив жити, як їй самій заманеться. Стати нормальною. І вона стала. Вона відкрила свою маленьку фірму, найняла гарних фахівців, міцно зайняла своє місце в обраній ніші. І не має значення, що цю саму нішу вона обирала по Його смакам, немов бажаючи догодити, порадувати.

Тепер частіше доводилося зупиняти себе. Не дозволяти знайти потрібний телефонний номер, зателефонувати, запитати «А чи не потрібно вам…». Адже це вб'є її. Або і того гірше. Варто їм тільки зрозуміти, де вона, ким вона стала, і вони знову прийдуть, і Йому знову доведеться її рятувати. Хоча як Він врятує, якщо не знатиме, що вона в біді? І не повинен. Це вона повинна допомагати Йому, служити… Що буде, якщо Йому знадобиться допомога, а вона сидітиме в клітці?

Мабуть, саме тому їй зараз так неспокійно. Вона виконала Його наказ, стала тим, ким Він хотів, і тепер їй потрібно ще. Новий наказ, нова мета. І похвала. Їй, як і будь-який вірній собаці, потрібна похвала господаря, підтвердження, що вона все зробила правильно.

Але було дещо ще. Дещо, що не давало їй спокою, змушувало не спати ночами, бігати по місту в звірячій іпостасі, намагаючись таким чином заспокоїтися. Це був запах. Випадково спійманий, тонкий і невагомий, як павутина. Його запах, вона не могла сплутати. Ледве його вловивши, вона одразу ж перевірила, де Він. І Він більше не був удома, Він був тут, в місті. Вона могла б з точністю сказати навіть розташування квартири, в якій Він перебував. І ледве втрималася, щоб не зірватися з місця, не побігти туди прямо так, як була, забувши про куртку і машину. Чому Він не покликав її? Чому…

Тоді вона одернула себе, наказала заспокоїтися. Не собаці судити про вчинки господаря. Якщо не покликав, значить, не потрібна. І знову довелося себе зупиняти, в цей раз гнівно. Адже Він не такий. Він не покликав, бо не хоче втручатися. Тому що хоче, щоб вона жила вільно. І чи собаці перечити бажанням господаря?

Куди важливіше було, хто вона — та, хто носить Його запах? Благо, за нею не було необхідності стежити, ховаючись у натовпі. Вона була поруч, в межах видимості і досяжності. Така… Чомусь при одному погляді на неї, з’являлося бажання захищати. Через Його запах на ній, або ж просто тому, що вона цього потребувала? Сама того не підозрюючи, дівчина справляла враження беззахисності і, якщо можна так висловитися, невинності. Така добра, мила, розумна… Було щось в її сірих очах таке, що викликало посмішку. Вона поки не зрозуміла, що саме, але чомусь була рада за Нього.

Цокіт кігтів по асфальту змінився шурхотом напівзотлілого, злегка підмороженого вночі листя. Вона продовжувала бігти, лише трохи зменшивши швидкість. Потрібно було дати тілу досить фізичного навантаження, але так, щоб встати завтра з ліжка. Адже їй і на роботу потрібно буде, і ще зустріч важлива.

Гальмувати довелося різко, і тут же залягти, втиснувши морду в пахнуче землею листя.

Їх було всього лише троє. Одягнених у чорну форму, яку вона впізнала б за будь-яких обставин. Вони мовчки йшли по доріжці, озираючись і нишпорячи по позбавлених листя кущах тонкими променями ліхтариків. Один з них явно був чаклуном — він йшов, витягнувши вперед руку з затиснутим в пальцях кулоном із ледь помітно сяючим каменем, і не відривав від нього погляду, немов очікував, що той раптом явить йому бажане. Або вкаже потрібний напрямок. Це був пошуковий загін, але шукали вони нині явно не її. Втім, навряд чи ці товариші пройдуть повз, якщо зрозуміють, хто вона.

Бажання бігти або, на крайній випадок, відповзти назад посилювалося з кожним вдихом, але вона не дозволила собі навіть поворухнутися. Рух і шурхіт куди більш імовірно привернуть увагу, ніж ще один горбочок в нічній темряві. А чаклун явно не телепат, раз з камінчиком ходить.

Цікаво, чому не спрацьовує пошукове закляття? Господар уже досить довгий час не змінював місцеположення, чаклуни клану вже повинні були його знайти, навіть не виходячи з дому. Минулого ж разу знайшли. Що змінилося? Він знайшов спосіб сховатися? Роздобув приховуючий амулет? Вона дуже на це сподівалася.

Дочекавшись, коли вони підуть, вона піднялася, відступила за дерево і прийняла людську форму, звернувшись стрункою жінкою років тридцяти з жовтувато-карими очима і довгим, злегка хвилястим волоссям, одягнену в темний спортивний костюм та зручні для бігу кросівки. Вийшовши на доріжку, вона побігла легким, розслабленим бігом, немов би проста городянка, що вийшла на пізню пробіжку. Адже на відміну від Нього в звірячій формі вона «фонила» для інших більше, ніж в людській. Благо, вона теж була змінюючою форму і, звертаючись, зберігала вигляд, в якому ступила в іншу іпостась.

По дорозі додому заскочила в цілодобове кафе, замовила зеленого чаю. Завтра потрібно буде поговорити з тією, хто носить Його запах. Побути поруч з нею, а може навіть потертися про її куртку, щоб уже напевно. Щоб Він відчув її запах, зрозумів, що вона поруч, що його сіроока дівчина в безпеці. Вона догляне за нею навіть без наказу, без непотрібних слів. Тому що відчуває, що так правильно, що Він буде радий знати, що все добре. З ними обома.