Глава 5

— Ліа? Ліа, мила, вставай. Проспиш на пари, настрій зіпсується.

— Відчепись.

Я відвернулася і накрила голову подушкою. На це було аж декілька причин, головна з яких — не хотіла я вставати. Мені подобалося перебувати в світі мрій, де все було чудово, світило сонечко, співали пташки, і Нейтан називав мене «мила». Ні, він і в реальному світі он мене так назвав, але уві сні я від цього не ніяковіла, і від виду самого Нейта не ніяковіла, і від своєї поведінки теж. Ну, ось чого йому закортіло мене будити? Не бачить, чи що, що я і так щаслива?

— Ліана, ну серйозно, проспиш! — він дозволив голосу звучати з нормальною гучністю і пробігся кінчиками пальців по моїй спині, змусивши смикнутися.

— Відчепись, — моє бурмотіння теж стало голосніше, незадоволеніше, а всередині почала закипати дитяча упертість.

Злий він. Ось все повинно бути по його бажанням. Не хочу — не буду! А то сидить там, весь такий відповідальний, переживає за мій настрій. Де була твоя совість, коли ти народжувався таким красивим, а?! Або коли приповзав до мене в ліжко, спати в обнімку і мурчати на вухо? Дівоче серце не камінь, ну дійсно!

— Ліа, про-ки-дай-ся!

Я різко, з розвороту, сіла, дивом не заплутавшись у ковдрах і не вдарившись з ним лоб в лоб.

— А чи не маніяк ти часом? — запитала, примруживши очі і втупившись в нього підозрілим поглядом.

Нейтан задоволено посміхнувся і кивнув:

— Звичайно, маніяк. А ти тільки зараз це помітила?

— Я давно підозрювала, — кивнула, і завалилась назад в купу подушок-ковдр.

— Ходімо, сніданок вже готовий, — він встав, оглянув мене з виразом глибокого задоволення виконаною роботою і з почуттям виконаного обов’язку покинув спальню.

Що таке нахабний кіт і як з цим боротися?

Але один незаперечний плюс в цьому все ж був — своєю поведінкою він привів мене в тонус, можна сказати, повернувши мені частку адекватності і здатності дивитися йому в очі. Така собі частка солодкого роздратування, яка прояснює думки і…

— Нейтан!!!

Його здивована мордочка з’явилася в дверях буквально через мить, як раз вчасно, щоб ще побачити, як невблаганно наближається кинута мною подушка.

— Зараза! — я перехопила другу і теж запустила в нього, палаючи праведним гнівом.

Двері зачинилися, подушка з глухим стуком врізалася в стулку, впала на підлогу. Двері знову відчинилися:

— Що трапилося?

Якби я на нього дивилася, я б, можливо, розчулилася від того, як його обличчя виражає глибоке нерозуміння, але мені було ніколи. Я шукала, що ще кинути в цього безладного нахабу. Снаряди все не траплялися, хіба що знімати з себе сорочку. Ну, або лампою запустити, але її шкода. Так нічого і не придумавши, я все ж втупила в нього погляд, шумно сдувши впавше на обличчя пасмо і поповзла вперед, до краю ліжка:

— У тебе совість є, а, маніяк вухатий? Або тобі жити набридло, так ти вирішив розбудити мене з раннього ранку в неділю?

На його обличчі відбилося розуміння. А потім двері спритно зачинилися.

— А ну стояти, камікадзе!

Я кинулася вперед, щосили смикнула на себе стулку, думаючи, що він її з того боку тримає, і мало не впала від нерозрахованої сили. Нейта у дверях не було. Більш того, його не було і в кімнаті. Точніше був. Я простежила, як чорний хвіст остаточно втягується під диван і примружила очі:

— Не будь боягузливим кошеням, прийми покарання, як чоловік! — я штовхнула боковину його мимовільного притулку і тут же схопилася за ступню, стрибаючи на одній нозі.

От же ж негідник. Сама турбота, бачте! Про настрій мій він подбав.

Я фиркнула, з розмаху сіла на диван і склала руки на грудях. Не те, щоб я прямо так вже серйозно на нього розлютилася, на цього хлопця апріорі не можна злитися, але це не означає, що він не заслужив повчальну спробу його придушити!

— Вилазь, я тебе карати буду, — стукнула п’ятою по краю, але в цей раз настільки сильно, щоб заробити біль.

З-під дивана пролунало заспокійливе муркотіння, але я не піддалася, тільки ще раз штовхнула диван п’ятою. Сховатися там для Нейта з одного боку було геніальним рішенням, адже я туди не заберусь ні за яких обставин, але з іншого — він не міг ні вибачитися, ні виправдатися, тільки сидіти і муркотіти, сподіваючись, що це мене заспокоїть. Частково так і було, я вже ледве стримувала посмішку, але мені було цікаво, як він викрутиться з цієї ситуації.

— Вилазь, кому кажу! Я тебе неболяче вб’ю.

Під диваном пролунав шурхіт, що спонукало мене схилитися вперед, виглядаючи місце, звідки він буде виповзати, але кіт все не з’являвся.

— Пробач, я не подумав, що сьогодні неділя, — пролунало з-за спини, змусивши мене здригнутися від несподіванки. — Я просто хотів як краще.

— Добрими намірами… — я повернулася до нього, не дивлячись намацуючи одну з диванних подушок. — вистелена дорога в пекло!

І новий снаряд полетів в його зосереджено будуючу винуватий вираз мордочку, але в цей раз хлопець машинально перехопив подушку і раптом уважно придивився до мого обличчя, змусивши щоки зрадницьки порожевіти.

— Ти на мене не злишся, — повідомив Нейт, схиливши голову набік і продовжуючи бентежити мене уважним поглядом.

— Злюся, — старанно не дозволяючи куточкам губ розповзтися в усмішці, запевнила я.

— Ні, — хлопець посміхнувся і без додатка сили кинув у мене подушку, раніше покликану стати знаряддям моєї помсти. — Не злишся.

— З чого це ти взяв? — я підняла брову, демонструючи, що його слова викликають у мене виправдану недовіру.