Моє жовтооке диво

Глава 9

— Ти знаєш, — Ед закрив книжку, яку до того зосереджено читав. — Увійти в роль — це чи не найважливіше в професії актора. Уміння вживатися в образ, ставати кимось іншим. Не просто повторювати завчені фрази і кривлятися, а вимовляти їх так, як сказала би інша людина.

— Угу, — відгукнулася я, вивчаючи оновлений розклад.

Адміністрація взяла собі за звичку міняти його день у день, і це мені категорично не подобалося. Ось так сидиш, думаєш, що щоб виконати завдання у тебе ще три дні, а виявляється, що все потрібно знати і вміти вже на завтра. Не порядок це.

— Уміння бути кимось іншим, — тим часом натхненно продовжував хлопець. — Саме цьому навчають у школах акторської майстерності. І в таємних закритих академіях шпигунів. Ти уявляєш, наскільки реалістичними були б фільми, якби акторів навчали майстри, які навчають шпигунів?

Я підняла на нього запитальний погляд:

— Як в твою голову приходять такі думки?

Друг безтурботно знизав плечима, широко посміхаючись:

— Не маю уявлення, воно якось само.

Ми сиділи в оновленій їдальні й насолоджувались цим. Раніше, щоб роздобути вільний столик потрібно було або мати нескінченний запас удачі, або вміти за нього битися. Зараз же, після хитромудрих перебудов, все змінилося, давши учням можливість нормально поїсти і відпочити. До наступної пари було ще достатньо часу, щоб допити чай, чим я і займалася, часом поглядаючи навколо. Приміщення було вже майже порожнім, студенти розбіглися по місцях, що дозволяло говорити спокійно, не перекрикуючи шум і гамір.

Прийшовший зі мною обідати, Ед вже закінчив з трапезою і тепер читав свою книгу, судячи з усього, щось про акторську майстерність. Краще б підручник з історії почитав.

— Новенького сьогодні немає, — розчаровано протягнула одна з дівчат, що якраз проходили повз.

Я машинально нагострила вуха — вони вчаться зі мною в одній групі, відповідно, можуть говорити тільки про одну людину.

— І тієї дівчини теж. Вона така розпусна! Як думаєш, вони дійсно парочка? — відгукнулася друга.

— Якщо йому подобаються такі як вона, може мені теж купити чорні панчішки?

Дівчата засміялися, подальшої розмови я вже не чула — вони покинули їдальню.

Я проводила їх поглядом і підперла рукою підборіддя. Побачивши, що його сьогодні немає, я дозволила собі видихнути. Цей хлопець якось діяв на мене своєю дивною поведінкою, і я навіть не знала, чого хочу більше — втекти від нього за три дев’ять земель або ж обійняти і ніколи не відпускати. Це було нерозумно, дуже нерозумно, і нічого доброго з цієї симпатії не вийде, я це усвідомлювала, але серце все одно зрадницьки мліло від думок про нього. Втім, це було не дивно, адже Нейтан гарний, привабливий і харизматичний. Питання було в тому, чому він поводився так зі мною. Закохався? Так це ж смішно. Не можна закохатися за півдня, просто побачивши. Адже ми навіть майже не розмовляли. Це якась гра, можливо, від нудьги. А може у нього просто звичка така, підкорювати всіх, кого побачить. Для тонусу, так би мовити.

— Все добре?

Голос Еда вирвав мене з задуми, змусивши сфокусувати на ньому погляд. Хлопець сидів, схилившись вперед і стурбовано зазирав мені в очі. Та тільки-но я встигла відкрити рот, щоб відповісти, як на стіл зі стуком лягла долоня:

— День добрий. Ліана, ти нас не познайомиш?

Я підняла погляд, одночасно з цим гублячи щелепу на підлогу. Його ж сьогодні не було!

Нейтан, що виглядав донезмоги роздратовано, тим часом зі скрипом відсунув стілець і сів поруч, розмотуючи з шиї довгий сірий шарф. На ньому був чорний костюм з фігурним рядком і чорна ж сорочка з розстебнутими верхніми гудзиками, відкриваючими лінію його ключиць. Поки я витріщалися на цей самий костюм, що чомусь здався знайомим, і на самого Нейтана зокрема, Ед прийшов в себе:

— А ти хто, пробач, такий?

— Я? — брюнет підняв брови і пройшовся по волоссю п’ятірнею, примудрившись не наробити на голові бардак, а навпаки, зробити симпатичну укладку. — Я її одногрупник. А ось тебе я в нашій групі не спостерігав. Хоч ти і крутишся поруч постійно, як бездомне щеня.

— Гей, а ось грубити не треба, — хлопець насупив брови і сів пряміше, явно теж дратуючись. — Це, знаєш, не добре — грубити незнайомим людям.

— Так Ліа нас зараз представить, — вальяжно відкинувшись на спинку стільця, Нейт повернувся до мене, пропалюючи поглядом: — Чи не так?

Я все-таки підняла щелепу з підлоги, усвідомила, що справа пахне гасом, і що з цим треба щось робити. Поведінка Нейтана мені категорично не подобалася, але учиняти скандал було б не найвірнішим рішенням. Тому, подумки одвісивши нахабі запотиличник, я заговорила якомога більше миролюбно:

— Ед, це Нейтан, він вчиться зі мною в групі. Нещодавно перевівся, — я повернулася до брюнета та тут же зловила себе на думці, що він виглядає так, ніби зараз заричить. — Нейтан, це Ед, мій друг. Він раніше навчався з нами, тому в його присутності немає нічого дивного.

Нейт, що за час моєї промови змінив свою позу на напівоберт до мене, перебрав у повітрі пальцями закинутої на спинку стільця руки і перевів важкий погляд на нового знайомого:

— Друг, значить. І з яких пір?

Я невдоволено насупилася. Я що собі друга завести не можу?!

— Нейтан, твій тон недоречний, — стиснувши губи, повідомила я. — Як і питання. Ти ведеш себе так, ніби ми на допиті!

Знову переключивши увагу на мене, хлопець різко нахилився вперед, чому наші лиця виявилися в якомусь десятці сантиметрів один від одного, і не кліпаючи подивився мені в очі:

— А що, якщо так і є?

Я завмерла, як зачарований кролик перед удавом, ошелешена напором його нахабства і знову прокинувшись відчуттям неправильності його очей.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше