Глава 11

Більшість людей люблять вихідні. Коли є купа вільного часу, можна нічого не робити, або ж зустрітися з друзями, погуляти і зайнятися тим, що дійсно цікаво. Для мене ж після від'їзду брата вихідні стали досить болісною справою. Особливо прикро було, коли вихідний раптом організовувався всюди і в найнесподіваніший момент. Нам скасували пари, і на роботу мені теж сьогодні не потрібно було. У такі дні було категорично складно. Я не хотіла сидіти вдома, тому що порожнеча квартири гнітила, я не хотіла йти гуляти в місто, тому що не вийде бродити весь день, та й дивитися на спілкування людей зі сторони — мазохізм. Тому в цей день я постаралася поспати довше, але навіть це не могло допомогти мені скоротати настільки великий відрізок вільного часу. Спонукаючи себе не сидіти втупившись в одну точку, прибрала квартиру до стану блиску, як у рекламах, потім наготувала купу їжі. Залишалося тільки сісти дивитися телевізор, сумно похрупкуючи чіпсами, але перш, ніж я встигла дістати упаковку з шафки, задзвонив телефон. Незважаючи на потік просочених романтикою повідомлень від Нейта, які я старанно ігнорувала, дзвінки все ще були рідкістю для мого мобільника, а тому я кинулася до нього зі швидкістю світла. Це була досить дурна звичка, але з тих пір, як брат обіцяв зателефонувати, коли повернеться, у мене розвинулася стійка фобія пропущених дзвінків. Але перше ж питання, що прозвучало з трубки, поставило мене в глухий кут:

— А як ти ставишся до дітей?

Голос Еда був веселий і завзятий, як, втім, і завжди. Цікаво, цей хлопець взагалі хоч коли-небудь сумує?

— Що, вибач? — пару раз беззвучно хапнувши ротом повітря, нарешті, запитала я.

— Діти. Дитинчата людей. Дрібні такі, галасливі і спритні. Морозиво люблять, — пояснив він.

І не те, щоб його пояснення хоч якось прояснило ситуацію.

— Я знаю, хто такі діти, — хмикнула я, спираючись попереком об підвіконня. — Питання в тому, яке відношення це має до мене і тебе зокрема?

— Є план, — життєрадісно повідомив хлопець, і тут же з підозрою уточнив: — Тільки не кажи мені, що і сьогодні ти на роботі.

— Ні, не на роботі, — я з побоюванням піднялася духом. — А що за план?

— Ми з Рікою йдемо в кіно, — повідомив Ед. — І ти йдеш з нами!

Я здивовано дивилася в простір, не маючи можливості з тим же виразом поглянути на самого хлопця. Та незаперечна впевненість, з якою він заявив, що я теж йду з ними була досить вражаючою.

— А ти звідки знаєш, що я згодна?

Ні, я була згодна. Мені потрібно було забратися з дому, щоб не завити від туги, але було б простіше, якби Ед при цьому був один, а не з таємничою Рікою.

— Тому що це не було пропозицією, — посміхнувся Ед. — Ми стоїмо під вікнами твого дому, так що давай, одягайся тепліше і спускайся швиденько. А то на сеанс не встигнемо.

Я автоматично виглянула у вікно. Він дійсно стояв внизу, в чорному пальто до колін і без шапки, дозволяючи сонцю грати в мідному волоссі. А поруч з ним… стрибала дівчинка років восьми, в отруйно-рожевій курточці і шапочці з китичками.

— Ріка — це дитина?

Я не відразу зрозуміла, що сказала це вголос.

Ед розсміявся, підняв голову вгору, явно шукаючи мене в вікнах:

— А ти думала, я просто так про дітей питаю, чи що?

— Вона ще довго? — приглушено пролунало в трубці. — Ми так не встигнемо, і вони врятують світ без нас!

Я впізнала цей голос. Саме ця мілка кричала на днях про падіння небес. Щож, чому б і ні? Не те, щоб я обожнювала дітей, але думаю, я впораюся. Так чи інакше, це точно відволіче мене від сумних дум про власну самотність.

— Добре, я вже спускаюся.

Швиденько накинувши пальто і шарф, натягнула на голову шапку, і вибігла з квартири, застібаючись вже в очікуванні ліфта. Я не знала, на що саме ми йдемо дивитися, але спізнюватися дійсно не хотілося.

Але не встигла я вийти з дому, як тут же здивовано завмерла, ошелешено дивлячись на обхопившу мою талію дівчинку з дивовижними бурштиновими очима. Більш темний колір основи розсікали тонкі золотисті прожилки, додаючи якогось внутрішнього сяйва її райдужці. З-під шапочки вже встигли вибитися кілька ядрено-рудих пасом, що завзятими кільцями падали на світлий лоб. Укупі з кирпатим носиком і широкою посмішкою до вух вона створювала враження маленького сонечка, незважаючи на категорично рожевий наряд.

— Ти прийшла-а-а-а! — щасливо заявило це диво, дивлячись на мене знизу вгору.

— Ріка, це Ліана. Ліана, це Ріка, моя племінниця, — повідав задоволений життям Ед.

Судячи з усього, невичерпний оптимізм — це у них сімейне.

— Пішли, пішли! — підганяла Ріка, тягнучи мене за руку. — Нам потрібно поспішати, світ у небезпеці!

— На що ми хоч йдемо? — в міру сил слідуючи за своїм дрібним буксиром, поцікавилася я.

— На мультик, звичайно ж, — щасливо сповістила Ріка, відпускаючи мою руку і починаючи рухатися спиною вперед. — Сили зла захопили чарівну скриньку і хочуть знищити все добре і світле в цьому світі! Але герої не дрімають! Їх мечі гострі, їх обладунки начищені, коні нагодовані, а принцеси вже надушили свої хустки, які будуть кидати лицарям з балконів високих веж! Вперед, до порятунку світу!

Вона понеслася вперед, розмахуючи уявним мечем, хоч і передбачалося, що це рожеве створіння повинно б відігравати роль принцеси.

— Це як маленька, дівчача версія тебе, — злегка прибита такою активністю, повідомила я, кинувши погляд на Еда.

— Тому ми і дружимо, — на льоту підхопивши на руки змінившу траєкторію руху дівчинку, розсміявся Ед. — Правда, Рікі?

— А то! — серйозно кивнула дівчинка, з поважним виглядом сидячи на руках. — Ми захопимо цей світ і одягнемо його в рожеве!