Скинути маски

Ми сиділи біля річки, не далеко від будинку Ріка, я дивилася на воду та розповідала Марку свою історію. Він уважно слухав, іноді ставив запитання, але я не могла зрозуміти його думку та ставлення.

-Тепер ти знаєш все. - я уважно подивилася хлопцю в очі, шукаючи там відповіді на свої запитання.

-Ти не винна, у тебе просто не було іншого вибору.

-Не варто мене виправдовувати. Вибір є завжди! Але я так зациклилася на помсті, що нічого не помічала, на мені стільки крові: батька, сім'ї та ні в чому не винних людей.

-Це не твоя провина! - але я не чула його.

-Знаєш що найприкріше? Я помстилася, ось тільки задоволення чи заспокоєння я не відчуваю. Це марна трата часу та сил! Скільки років я витратила на це!? Ішла по головах заради цієї мети, знищувала, вбивала руйнувала все навколо, а навіщо? Тільки тепер я розумію, чому він вибрав мене - тому що ми з ним схожі!

-Не смій так говорити! У тебе є ціла вічність, щоб довести собі, що ти зовсім інша. У нас є час, Есме! Я буду поряд, тільки дозволь!

-Ні! Ні! - Я зірвалася на ноги - Ти не розумієш, що просиш! Як ти можеш просити мене таке з тобою зробити! Ти ж бачив усе сам – ми монстри!

- Ти не монстр, Есме! Ти жінка, яка заплуталася в собі, яку забрали з батьківського дому дитиною та позбавили кохання! Ти ж сказала, що можна вживати донорську кров, як у лікарнях. Так в чому проблема!?

-Ти гідний найкращого. - я прошепотіла ці слова в обіймах Марка, ледве чутно, несміливо - Ти маєш знайти дружину, що любить і виростити своїх дітей, повинен прожити своє життя з горем і радістю. Зрештою, ти маєш померти сивим старим на руках рідних.

-Есме, я не хочу всього цього. Якщо в цьому житті не буде тебе – вона мені не потрібна!

-Марко, я люблю тебе так сильно, як тільки здатна любити, але ми не можемо бути разом. Мій світ не прийме людину, а перетворити тебе, я не зможу!

-Ти - егоїстка! Це мій вибір!

-Ти не розумієш, що просиш! - я зірвалась на крик, піднявшись і відійшовши від хлопця. Він не розуміє яке воно, життя без відліку. Як це, втрачати всіх, кого знав і любив, залишатись наодинці, бачити, як змінюються покоління і з часом, насичуватись всіма благами на стільки, що стає пусто в грудях.

-Я хочу бути з тобою Есме! Мені байдуже, що там було до цього моменту, давай почнемо все із чистого аркуша. Разом!

Я мовчала. Він же пошкодує про свій вибір, а потім просто зненавидить мене!

2016 рік.

За вікном падав пухнастий сніг, нічний Берн поринав у сон і завмирав, я стояла біля вікна і милувалася красою міста.

-Навіть вампірам іноді потрібен сон. - Марко обійняв мене і поцілував у щоку холодними губами.

-Я вже йду. Марку, скажи мені... - щось у моєму голосі змусило чоловіка сильніше притиснути мене до себе і тихо прошептати:

-Ніколи, жодного дня я не пожалів про свій вибір.

-Ти щасливий?

-Ти ж знаєш, Есме! - чоловік насупив брову і з осудом подивився на мене.

За всі ці роки я жодного разу не ставила йому це питання. Боялася відповіді. Я не бачила, щоб Марк шкодував про свій вибір, ось тільки що якщо я помиляюся?

- Жодного разу! Вічність з тобою - це найпрекрасніше, що сталося зі мною, Есме!

Ми цілувалися, а за вікном кружляв снігопад. Він накривав холодну землю, даючи їй шанс розпочати все спочатку!