Море кольорів бурштину

Анотація: Люди люблять море. Воно заспокоює, пробуджує мрії та натхнення. Титан — загадкова маленька планета. Тут небо кольорів меду, а море — кольорів бурштину. Іван та Віта, двоє молодих науковців з Землі, люблять провести вільний час на березі Моря Кракена, споглядаючи за бурштиновими хвилями. Вони помічають загадковий маленький острівець, що періодично занурюється та випливає. Відвідування цього району обмежено, інформація про нього прихована від звичайних співробітників під грифом "таємно". Яка таємниця криється за цим острівцем? Чому керівництво Станції приховує крихти інформації, які має? Все таємне та приховане приваблює допитливих молодих вчених. Скориставшись відсутністю керівника на станції, молоді люди вирішили самостійно дослідити цей феномен. Яку ціну вони заплатять за відповідь?

Море плескалося біля ніг. Пестилося, наче ласкаве грайливе кошеня, набігаючи на берег веселими пухнастими грудками піни, і відбігало назад, оголюючи дно. Якщо заплющити очі та прислухатися до шуму хвиль, то хочеться скинти одяг та кинутися в обійми лагідного моря, пірнути і поплисти назустріч Сонцю… 

Але зась. Стійкий аромат бензину разом із "букетом" з ароматів солодкого мускусу, гіркого мигдалю, тухлої риби та тухлих яєць не давали забути, що ти не на Землі. Ти на Титані, найбільшому із супутників планет Сонячної системи. У цьому лагідному морі, у світлі Сатурну відсвічує барвами кольорів бурштину, плескається не вода, а отруйний коктейль з рідкого метану, аміаку, бензолу, ацетону та сірководню.

— Джованні, не хочеш скупатися? — Іван почув за спиною голос дівчини та її веселий сміх. Вона ніби читала думки.

— Годі глузували, Вітторіє! — відповів Іван. — Хіба що в мене буде тіло на основі азоту, а не вуглеводнів, та зябра, щоб дихати. 

— Та плавці замість рук, щоб плавати! Не переймайся, — дівчина взяла його за руку. — Як заплющила очі, одразу захотіла пірнути. Але гріх жалітися. У порівнянні з тими, хто працює на Енцеладі, у нас просто курорт. Відпочинок на морі? Маємо чудові краєвиди та вільний час. 

— Чому ти вирішила поїхати сюди зі мною?

Вітторія засміялася. 

— А ти не зрозумів? Ти мені подобаєшся, Джованні. Дуже. Ти дотепний, але спокійний та надійний. Повернемося на Землю, я з тобою одружуся. Спробуй відмовитися!

Іван лише зітхнув. 

— Напевно, ти від мене все одно не відстанеш! 

— Ні за що у світі! — вигукнула дівчина. — Ти мені сподобався, тільки тебе побачила! Нікому не віддам та нізащо не відпущу, чуєш? Бо я так вирішила!

— Не там Геродот шукав амазонок, — Іван обійняв дівчину за талію та притиснув до себе. 

— Все буде добре, ось побачиш! — сказала Вітторія, обіймаючи його за шию. — Мої бабуся та дідусь були українцями. Тож не підривай авторитет давнього грека.

— Не розумію, що така красива та розумна дівчина робить тут? Від чого ти втекла?

— Усі тут втікали від чогось, від когось або від себе.

— А від кого ти?

— Від дона.

— Від якого — Дон Кіхота чи Дон Жуана?

— Це не смішно. Дона Чікконе.

— Не чув про такого.

— Більше не почуєш.

— Що ти зробила, що він до тебе причепився?

— Нічого. Народилася красивою. А ще батьки зверталися до нього за допомогою. Ось він і нагадав про борг.

— І чого він хотів?

— Мене. Щоб батьки віддали йому в коханки. Ти б його бачив! Огидний, товстий, лисий дідуган. Ще й малого росту. Але дуже впливовий. Усе містечко тримав у страху.Дуже не любив, коли йому відмовляли. Просто скаженів...

— Він тобі погрожував? 

— Погрожував. І не лише мені. Всій родині. Довелося інсценувати самогубство. Є така послуга. Дуже недешева. 

— Чому не залишилася на Марсі? 

— Там нудно. Бо там вже старі пеньки, яким остогидло все на Землі. І ті пейзажі з пустелею від краю до краю. На Ганімеді я не затрималася. Весь час одне й те саме. Ні світанку, ні заходу. Все, як на Місяці. 

— А тут хіба краще?

— А тут є море, — Вітторія засміялася. — Тут красиво. Такі краєвиди. Небо — як мед. А море — кольору бурштину. Назавжди би залишилася тут…

Сигнал виклику пролунав у шоломах:

— Пане Коцький! Пані Тореллі! Я посилав вас у різні місця! Як ви знову зустрілися? — вибухнув директор.

— Вибачте, пане. Це вийшло випадково, — відповів Іван. — Шукали рідкісні кристали, прочісували територію. І зустрілися.

— Ага, шукали в горах, а зустрілися на березі моря! — єхидно зауважив директор. — Не робіть з мене дурня! На перший раз я вам повірив. На другий вдав, що повірив. А на третій — це вже не збіг, а змова!

— Пане директор, ми зібрали усі зразки й вирішили перепочити на березі моря, — виправдалася Вітторія. — Чи вже не можна посидіти у моря у вільний час?

— Це вже моя недоробка! У вас не має бути вільного часу! Наступного разу я це виправлю! Наказую негайно повертатися на базу! Ви приїхали працювати, а не на курорт! Ще раз ретельно перечитайте ваші контракти! Ви ще не заробили на відпустку. Все. Чекаю на ваше повернення. І слідкуйте за рівнем кисню.

Двічі пискнув сигнал, повідомляючи про кінець зв'язку. 

— От старий козел! — вибухнув Іван. — Навіть пів годинки перепочити не можна!

— Мабуть, він заздрить. Йому вже понад сотню років. Підозрюю, що коли він був молодим, то був розпусником. Пам'ятаєш, колись він бовкнув, що водив дівчат на віллу? А тепер став моралістом. Гидко!

— Віто, годі теревенити, тільки кисню більше витрачається. Нумо вже повертатися. 

— Глянь, Джованні! — Вітторія вдивлялася кудись у далечінь, на гладь метанового моря. — Отой острівець!