частина перша

Наші дні

- Женька, поїхали на труп! – в теплий кабінет забіг стажер Віталя. Очі горять від азарту  і захвату, сам аж тупцює від нетерплячки.

- Не Женька, а Євген Олександрович, - флегматично поправив стажера капітан Шаповал. – Зараз чай доп’ємо  і поїдете. Жмур вже нікуди не дінеться, відбігав своє.

І вони з старлеєм Євгеном, всього на кілька років старшим від стажера, розсміялись.

В кабінеті тепло,  а за вікном дощ періщить. Кому в таку погоду хочеться їздити мерців роздивлятися? Правильно, нікому. Хочеться чай пити з бубликами, мріяти про те що твоя доба закінчиться, і можна буде навіть поспати пів дня, якщо начальник дасть.

Віталік топтався на порозі. Перший в його житті справжнісінький труп! Як тут чаювати? Бігти треба, сліди шукати, поки роззяви не затоптали усе. Поки дощ не змив, вітер не здув! В голові крутились слова і абзаци з підручника криміналістики. Все по порядку, все оглянути, сфотографувати, виміряти…

- Ну ідемо, - Євген сховав брудну чашку в шафку свого столу, вкинув до кишені пачку цигарок, і неохоче накинув на плечі куртку.

В черговій вже топтався Борис Петрович, штатний експерт-криміналіст, по той бік скла стояв одягнутий кінолог Віктор з своєю вівчаркою Джеком.

- Єгор машину гріє, - повідомив по місцезнаходження опера криміналіст.

- Поїхали, - кивнув Євген.

Поки їхали дивився в планшеті історію виклику. Викликала копів на місце злочину громадянка Павловська, що вигулювала собаку біля покинутого будівництва. Де і виявила труп дівчини.

Їхали не довго. Фари вихопили з темряви громаду обнесеного старим парканом чи то будинку чи чогось іншого. Вже невідомо. Будівництво заморожене років з п'ятнадцять.

Дівчина з пекінесом топталась тут же, ховаючись під велику чорну парасольку.

- Так, здрасті, - світло ліхтарика вихопило з темряви бліде обличчя з колам під очима. Виглядала собачниця  дуже наляканою. – Покажете знахідку? – запитав Євген.

Павловська похитала головою.

- Альма вирвалась з повідка, побігла туди, я за нею… а там.., - вона пояснювала збито, видаючи глибокий шок.

- Віталя! Посади дівчину в авто і оформи протокол допиту.

- Ну Женя! Євген Олександрович! – молодик розчаровано насупився. – А як же огляд місця події? Як я чомусь навчусь?

- Давай я її опитаю, - озвався Єгор, якому вилазити з тепла геть не хотілось. – Іди, стажер, будеш боржником.

Євген запалив цигарку, яка під мрякою погано тягнулась. І рушив в темряву, поруч крокував ледь стримуючи знервованого Джека кінолог. Пес рвався з повідка, так само як Віталік. Це дратувало.

В приміщенні, сирому, з запахом сечі і мокрого бетону, кроки гулко відбивались луною від склепіння. Здавалось хтось важко дихає за стіною, і ніби десь м’явкає кошеня.

А потім ліхтарик висвітив на підлозі тіло. Дивна робота, несхожа ні на що бачене раніше. Ніздрі уловили солодкий запах мертвої плоті, втім до таких запахів старший лейтенант був цілком звичним. А от до всього іншого…

Ліхтарик вихоплював тіло частинами. Розкинуті в різні боки руки, білі з чорними, наче удари блискавки, венами. Босі ноги. Живіт розрізаний а потім зшитий, незрозуміло що там вбивця шукав і чи знайшов бажане? Це вже судмедексперт скаже.  І нарешті горло обвите стрічками, волоссям, ще якимось ганчір’ям.

Обличчя невідомої було теж замотане нитками чи чимось подібним, блискучим, хрест навхрест.

- Ну що скажеш, стажор? – обернувся слідчий до Віталіка.

- Абгм, - відповів Віталя, і зігнувся навпіл, щедро викидаючи назовні недавню вечерю.

Кінолог розсміявся, і пішов з Джеком колами, присвічуючи собі ліхтариком. Собака ніби насторожилась, потягнула людину далі, винюхуючи щось на засміченому бетоні. Експерт відійшов осторонь, запаливши й собі цигарку. Не поспішав відкривати свою валізку з обладнанням, даючи старшому групи все роздивитися.

- Крові немає, - схилившись до замотаної неживої зауважив Євген. – Принесли її сюди. Світла треба більше, - це вже повернувся до криміналіста і Віталіка, який оговтався від нападу нудоти. – Не думаю, що тут багато щось знайдеться. Але давайте працювати.

Ніч пішла коту під хвіст. Тому, що м’явкав десь в стінах покинутого будівництва. Труп прибрали, обійшли увесь квартал шукаючи свідків – ну не могла замотана дівчина з’явитися тут з-під землі. Якось же її пронесли на будівництво. Але ніхто нічого не бачив.

- Це ж треба, а? Так замотав, наче цю, ляльку, мотанку! – відійшовши від першого шоку стажер Віталя вже випромінював знову азарт і ентузіазм. – Маніяк!

- Сплюнь, придурок, - сердився Євген.

- Ну сам по суди,  - невгав Віталька. – Це ж явно почерк. Хто в своєму розумі буде робити з живою людиною таке?

- От ти і підеш в психдиспансер, і сам особисто перевіриш хто найближчим часом вийшов за його стіни, - буркнув Євген. – Шукай психа. Щоб до вечора мені перелік був.

«Мотанка» жахала перспективою серії. Керівництво з області узяло справу на особистий контроль. Треба було знайти психопата якнайшвидше!

Опитали родичів загиблої. Друзів, знайомих. Жінці було далеко за сорок, хоч на перший погляд вона і здавалась дівчиною. І ніхто не уявляв хто міг бажати тій смерті.

- Тут тобі передав Ковальов, - надвечір до кабінету слідчого зазирнув капітан Шаповал, тримаючи в руках файлик з документами.

- Швидко наш м’ясник, - стрепенувся сталей. Одна безсонна ніч грозила перетекти в іншу, очі різало, мозок пух від думок.

Капітан тим часом схилився над розкритою текою з фотокартками загиблої.

- А я вже таке раніше бачив, - раптом озвався старший колега.

- Де?! – Євген ледь з рук не випустив висновок СМЕ.

- Я малий був, - капітан задумливо пошкріб неголену щоку. – В селі у нас розбирали стару хату. Ми з хлопчаками там допомагали, знаєш як воно цікаво було, - Шаповал присів на свій стілець. – У когось могли під стріхою шаблю знайти, чи червонці ще царські.