Епілог

Місяць по тому

Свирида Лободенка знайшли закопаним під сараєм. Чи були його нутрощі намотані на голову, нікому не відомо, бо м’які тканини вже встигли розкластися. В’ячеслав Лободенко повісився, не чекаючи завершення слідства. У записці, знайденій у його столі, було кілька слів:«Завершив справи — йди до Василька».

Лише старший лейтенант поліції Сокур зрозумів, що то значило. І дуже жалкував, що не міг врятувати В’ячеслава. Євген вірив, йому можна було б допомогти. Витягнути з тенет ляльки.

Смерті Гришевич і Павленка вдалось пов’язати з Лободенком, і справу нарешті було закрито, а затриманого хворого Бельтюкова відпущено додому.

Життя слідчого повернулось до свого русла.

Рік по тому

— Ти падаль! Стерво, яких світ не бачив! — лайка переривалася глухими ударами і скриками.

Потім гучно на весь під’їзд грюкнули двері і на сходи вискочила дівчина. Боса, з розбитою губою.

— Іди, іди, безголова! — кричав, не боячись сусідів, їй услід чоловік.

Сусіди вже звикли до криків і сварок у шістдесят четвертій квартирі. Сиділи як миші в своїх домівках, не бажаючи втручатись у виховний процес вітчима Толька.

Оля спустилась на перший поверх, вийшла на вулицю, ковтаючи сльози, і знесилено впала на лавку біля під’їзду. Було гірко, хоч у зашморг лізь. Мати на роботі, а вітчим як нап’ється, так і починає руки простягати. Раніше тільки бив. Тепер домагається. Дівчина пробувала розповісти матері. Але та тільки побила її і сказала, що Оля на вітчима наклеп зводить.

Дівчина змахнула сльози, не усвідомлюючи, що робити далі. Опустила руку до лавки. Під пальцями було щось м’яке і холодне.

Вочевидь, якась сусідська дитина забула лялечку. Незграбна мотаночка обпікала долоню немов металева. Оля піднесла її до очей.

«Я заберу твій біль», — шепотіла дитячим голоском у її голові невідома істота.

Оля усміхнулась і поклала мотанку до кишені. Витерла сльози і неквапливо пошкутильгала назад до квартири.