Мовчання покоївки

Частина 3. Дві зустрічі

 

Розділ 5. Знахідка та втрата.

Вітер жбурлявся пожовклим листям і норовив відкрити вікно в кімнату. Я сиділа за столом біля вікна і боролася зі сном. Неприємна погода на вулиці робила нашу кімнатку дуже затишною, від чого я раптом відчула сум.

Пройшло багато років з тих пір, як я зрозуміла, що не хочу повертатися додому зі школи. Я не розуміла моїх однокласниць, які розповідали смішні історії про свою сім’ю і мріяли вже жити самостійно. Вони казали: “ Уявляєте, я вчора сама удома залишилася! Мої батьки поїхали по справах, а молодші були в бабусі. Я так чудово провела час! Я готувала собі все, що хотіла, дивилася телевізор і взагалі нічого не прибирала!”.

 Дівчата тоді одразу починали ділитися своїми розповідями про подібні випадки, а я тихо сиділа і дивувалася. Все, що їм так подобалося, я робила кожен день, але щасливою не була. Іноді перед тим, як заснути, я віддавалася мріям.

 Я уявляла тверезого, доброго батька, молодших братиків та сестричок. Я могла б навчити молодшу сестру основам малювання, або розповідати братику казки перед сном. Я б готувала їм іграшки у подарунок на свята, а вони б з радісним вигуком стискали мене у обіймах, бурмочучи шепелявим або картавим дитячим голоском про те, яка у них чудова сестра. А на Різдво я підготувала б кожному чудовий подарунок, витративши усі свої мізерні збереження. Такою повинна бути сім’я, а не такою, якою я її бачила.

А я бачила її рідко. Із татом я бачилася лише на його вихідні і була рада, що не більше того. Маму я любила дуже сильно, але вона зовсім не мала часу на мене, бо працювала на двох роботах, щоб ми могли утримувати свою маленьку квартиру і харчуватися. Тато ж більше грошей витрачав, ніж заробляв. Я ніколи не зрозумію, що мати у ньому знайшла і чому не розлучилася. Цю таємницю вона занесла із собою в могилу.

Я думала про це все, щоб не заснути. Погані думки завжди допомагають мені не спати деякий час. Кімната вже розпливалася перед очима, підборіддя  сповзло із долоні на згин ліктя, повіки почали опускатися. Щоб підбадьоритися, я встала зі стільця і почала міряти кроками кімнату.

Кроків набиралося не дуже багато, бо кімнатка була невеличкою. Із меблів у кімнаті були лише два одномісних ліжка, розташовані біля двох протилежних стін, світлий дерев’яний стіл і стілець та  вузька шафа-купе. Шпалери були світло-тілесного кольору, з непомітним мілким візерунком, вікно затулялося лише білим тюлем без візерунку.

Ліза зайшла саме тоді, коли я увімкнула електричний чайник, щоб зробити нам кави.

— Ніно, привіт! Я трохи запізнилася…

— Трохи? — Я хотіла, щоб це прозвучало роздратовано, але я була занадто втомлена, і це прозвучало якось здивовано — Лізо, я зараз упаду від утоми!

— Пробач… Нас затримав пан Когут. Ще одна перевірка.

— Ох, — я кліпнула кілька раз очима, щоб не заплющувалися — сідай за стілець, а я зроблю нам кави.

— Знаєш, цей Святослав такий гидкий тип, я просто винести його не можу! Він постійно влаштовує перевірки. Примусив мене ночами вчити англійську. І ще й ходить так, ніби  найголовніший!

— Але він справді найголовніший, Лізо.

— Так, але Олег теж найголовніший, і при цьому поводить себе зовсім по-іншому!

— Святослав і Олег нагадують мені містера Дарсі та містера Бінглі із роману “Гордість та упередження”.

— Це ти про той фільм, який ми дивилися у моєї тітки?

— Так, з Кірою Найтлі.

— А ти права! Олег дуже схожий на містера Бінглі: привітний, жартівливий і багатий. А Святослав прямо копія містера Дарсі: замкнутий, холоднокровний, багатий.

— Ага. Тепер діставай свій зошит, — чайник закипів і я зробила дві чашки кави, — Повторюй вчорашнє.

Кава мене підбадьорила, і я з ентузіазмом почала вчити Лізу англійської. Вона знала її десь на рівні п’ятого класу, але це було хоч щось. Я мусила за тиждень навчити її приймати закази та відповідати англійською мовою, що було не легкою задачею. Вчора вона вивчала назви страв та напоїв, а також схему запитального речення різних часів і я була задоволена результатом.

Десь о другій годині ночі ми закінчили урок, і Ліза заснула, повторюючи уві сні: “Is it all? Do you want  some coffee? May I offer you this wine?”. Вправа пройшла успішно.

Але кава почала діяти сильніше, ніж я думала, і я не могла заснути. Я думала про низькість свого життя, про свій статус, про те, що ніколи не знайду щастя.

Чому я працюю покоївкою? Я ж була відмінницею у своєму класі! Не тією зубрилкою, що говорить вічно завченими термінами, ні! Я справді мала талант до запам'ятовування та розуміння усіх предметів, навіть ненависної математики. Я так хотіла добре здати ЗНО, уступити у ВУЗ, я була впевнена, що отримуватиму стипендію... Але тут всі мої плани рухнули. Померла мати. Померла єдина людина, яка мене підтримувала і любила, єдина у всьому світі рідна душа. І я була єдиною, хто її оплакувала.

Не пройшло і два тижні від її похорону, як тато привів додому іншу жінку. Отак просто. Померла одна – привів іншу. Для нього це не було проблемою. Потім проблемою для нього стала я. Я заважала йому, його вічним сваркам та п'янкам, тому вони з мачухою знайшли спосіб мене прибрати: відправили вчитися після дев'ятого класу. Таким чином мої здібності до науки були похоронені, а батько знайшов спосіб мене збутися.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше