РОЗДІЛ 4 "Особистий консультант"

Без попередження у  мій  кабінет може увійти  лише одна   особа  — батько,  тому,  коли  двері  шумно прочиняються, я  одразу  підводжу  очі  в їхньому  напрямку.

Татко   рішуче  переступає поріг.  На його обличчі  красномовно  написано бажання  серйозно поговорити.

—  Ти рано  повернувся?  — питаю,  підозріло звузивши очі . — Збирався  ж через кілька  днів.  Щось  сталося?

—  Ні,  все  добре,  — коротко  кидає,  розміщується  навпроти столу  та  вибиває  пальцями  незрозумілу  мелодію  по  дерев’яній поверхні.  Суворий,  насуплений,  зібраний. Подумки  готуюсь  до будь-якого  повороту  подій,  хоча  всередині  закрадається  підозра,  що стосуватимуться вони  виключно   особистого життя. 

—  Ти   зустрічався  з  Дашею?  — починає  здалеку і так очікувано.  Я  відкидаюсь  на  спинку свого  стільця,  допитливо  вивчаю  його риси. Я  зовсім  не схожий на татуся. Я  запальний, вибуховий,  трішки  нервовий,  люблю,  щоб все  було  розкладено по  поличках,  щоб я  знав,  яку  новину  принесе  наспаний  день.   І головне — ціную стабільність  у  свої   холостяцькій  буденності.   У  батька багато жінок.   Вродливих,  відомих, успішних. Він міняє їх. У буквальному  значенні  слова - колекціонує.  І рішення  одружитись,   визнати когось дочкою, я  сприймаю  дещо насторожено,  адже,  повторюсь,  ділити спадок  з   вискочками  (нехай  до біса  гарними  й  запальними) у мої  наміри  не входить. 

Займаю  оборонну  позицію  та  нейтрально вимовляю:

—  Припустимо…

—  Ти маєш  повне  права  на  мене  ображатись. Тож  я  прийшов  пояснити  й  вибачитись  за  спонтанну  ситуацію. 

—  Тобто  повідомиш про відмову  від одруження?  — скептично  зводжу  брови.  — Запропонуєш забути  про  прикрий  випадок? 

—  Розумієш, Ярославе,   є  речі,  про які  батькам  складно говорити з своїми  дітьми,  бо вони  не  знають  якої  реакції чекати  від  чада.  Я  довго  приховував  свої стосунки  з  Тетяною. По перше,  хотів   переконатись  у  наших почуттях;  по друге,   з  дорослою  дочкою важко  налагоджувати  контакт.  Я  сподівався  все  розповісти, коли   зроблю  пропозицію  жінці  й почую  ствердну  відповідь  від  неї. А ще потоваришую з Дашею.

—  Дивна  позиція.  Чи  ти  зібрався   жити з пасербицею  під одним дахом? 

—  Я  хочу  ввести   дівчину в  курс  наших справ.  Вона навчається  на  економічному  факультеті,   у  цьому  році  закінчує  виш  з  червоним  дипломом.  Цілеспрямована,  серйозна. Впевнений,  їй  знайдеться  гідне місце у нашому  сімейному  бізнесі. 

Я  аж  подаюсь вперед.  Натомість татко   спокійно  та  ефект  витримує  паузу. 

—І ти повинен Дарині допомогти. 

—  Я  нікому нічого  не  винен. Абсолютно. Я  не братиму участь у твоїх іграх  у  люблячого  батька. Ти в  апріорі  таким  не є.   А якщо тобі  дійсно  шкода   дівку,  то  не розбивай їй  серце  примарною  турботою і   любов’ю.

—  Звучить   жорстоко, Ярославе.  Коли ти  виріс  монстром? 

—  Ні, я  просто ріс  під впливом   монстра.

Батько  кривиться,  заледве стримується від образливих слів, розуміє,  що  даремно стукати в  черстве  доросле серце. 

—  І все  ж таки  Даша  працюватиме   тут, під твоїм керівництвом.  Оформимо її  особистим помічником. 

—  Мені здається,  ми  не чуємо  один  одного.  Я не  найматимусь  нянькою,  і бавити   зведену  чи  не зведену   сестру не  планую. У мене  безліч  справ. Крім  того, я  категорично  проти  її присутності  в  стінах  мого дітища. Компанія  моя, тож правила  у ній  мої. 

—  Я  все сказав. Пропоную  не сваритись. 

—  Татку,  чому   ти ніколи не  дослухаєшся  до  думки  оточення? Чому  тобі  завжди байдуже  на  мої почуття?  Навіть зараз  ти ставиш власний  комфорт  вище за  сина.  Уяви,  як  мені почуватись у  присутності цієї  школярки?

Батько  шумно затягує   повітря  у  груди. Западає  довга,  гнітюча мовчанка. Кожний  стоїть  на  місці,  не  бажаючи поступитись. 

—Тетяна  для  мене  багато  значить.  Мабуть, я  б хотів з нею  дожити  віку.  Я кажу  тобі  це  чесно і  відверто, як синові, як  своєму  спадкоємцю.  Знаю,  я наробив  багато  помилок,  приділяв  тобі  і  твоїй  матері  зовсім  мало  часу,  але минуле  не  змінити й  не  повернути.  Нічого не  виправити. Ти  — дорослий  і  самодостатній  чоловік,  керівник,  якому  не страшно  і  не  соромно   доручити   бізнес.  І я  горджусь,  пишаюсь   тобою.

—  Дякую,  але Дашу  я  не візьму.

Без жалю обриваю  монотонний  діалог,   зриваюсь  з місця  та  відходжу  до вікна,  за яким  буяє, квітне  весна,  новий  день  та   радує  око  блакитне,  майже прозоре  небо. 

—  Ярославе,  зроби послугу. Не мені, а  дівчинці,— звучить  за  спиною прохання. Мій   батько  взагалі рідко  просить, рідко  переступає  через власні  амбіції,   рідко  дбає  про когось  іншого. 

—   Дай їй  грошей,  попроси  за неї  у  ділових партнерів, скористайся  зв’язками.  Чому  Даша? Чому  виключно  моя  компанія?

—  Тому що   у  тебе  немає нікого з  рідних.  У Даринки   також. А в  житті завжди потрібна людина,  на  яку можна  покласти, яка   прикриє  тил,  яка  підтримає врешті-решт  добрим словом.