Моя біла брехня

Розділ 5

До восьмої години ще було багато часу, тому я повернулася додому, щоб зібратися. Насправді я не знала, що хотіла Ілона, але у мене в планах було добряче розважитися. Коли я дивилася на себе в дзеркало, то бачила красиву молоду дівчину. Тільки, здається, чогось бракувало. Може, я недостатньо красива, недостатньо худа, або недостатньо розумна? Хоча кого зараз цікавить розум? Жінка вже давно стала для чоловіків лише аксесуаром. Чим вона гарніша, тим краще для нього. Усі дивляться на зовнішність і чхати їм хотілося на її внутрішній світ, повірте!
Я витягнула з шафи білу шкіряну спідницю, а також чорну блузку. Своє волосся ідеально вирівняла, а чубчик модно вклала. Також зробила яскравий макіяж, підкресливши очі. Я взула високі чоботи на підборах, а зверху накинула чорне пальто, адже на вулиці було холодно.
З Ілоною ми домовилися зустрітися в центрі. Приїхала я швидше, тому довелося ще декілька хвилин чекати на неї. Згодом я помітила подругу. Вона була одягнена у сині джинси та білу куртку. Здається, я прогадала з вибором вбрання.

— Привіт! — радісно сказала Ілона і почала мене обіймати.

— Рада тебе бачити, — я усміхнулася. — То куди йдемо?

— Пропоную десь випити кави. Поки добралася сюди, то встигла змерзнути. Ти ось взагалі в тонких колготках.

— Гаразд, я не проти.

Здається, мій план провалився. Ніякі веселі розваги мені сьогодні навіть не світять і це погано. Я хотіла хоч на декілька хвилин забутися, а душевні розмови з подругами мене не дуже приваблювали. Точніше я не звикла до них. Мені зручно тримати свої емоції та переживання у собі. Так завжди легше.
Ілона потягнула мене в місцеву кав'ярню. Я зняла своє пальто і повісила його на вішак, що був неподалік. Потім сіла на стілець біля одного з вільних столиків.

— Що у тебе нового? — спитала Ілона, розглядаючи меню.

— Нічого, — я знизала плечима. — Усе як було.

— Крім того, що ти повернулася додому. Знаєш, а я образилася, що ти навіть мені не повідомила про це. Дивно було прийти в кімнату і не побачити тебе.

— Вибач, але я зовсім забула. Спонтанно прийняла таке рішення і…

— А чому ти взагалі вирішила повернутися додому? — перервала мене Ілона та уважно глянула мені в очі.

— Хотілося побути з батьками, поки є можливість, — відповіла я.

— Тобто?

Дівчина закинула своє довге чорне волосся за плечі та нахмурила свої густі брови. Я деякий час дивилася на неї, обдумуючи. Ніхто не знає про те, що я планую поїхати на деякий час у Францію, або й узагалі назавжди.

— Мені запропонували навчатися в Парижі, — сказала я.

— Ого! І ти погодилася?

— Так, бо не завжди випадає такий шанс. Звісно, тут здебільшого заслуга тата, але я вирішила погодитися. Мені потрібно змінити своє життя.

— Це дуже круто. Я б теж так хотіла, бо тут страшенно набридло. Постійні непорозуміння з батьками, а ще особисті проблеми. Мене дратує, що тато весь час контролює мене, наче я маленька дитина. Так хочеться змінити все.

— Якщо хочеш, то я можу спитати в тата. Можливо, вдасться домовитися за тебе. Так було б краще і для мене, бо я ж нікого там не знаю.

— Ох, справді? — Ілона здивувалася. — Я б стовідсотково погодилася, але тато… Він точно не дозволить мені. Тут у нього є можливість контролювати мене, а там цього не буде. І це мені навіть дуже подобається.

— Я тоді поговорю з татом і якщо буде така можливість, то поїдемо разом.

— Це було б дуже круто.

— Ви готові зробити замовлення? — заговорила біля нас офіціантка.

Як виявилося, розмова з подругою — це теж непогана терапія. В Ілоні мені подобалася її простота. Вона була дуже доброю і спокійною дівчиною. Мабуть, їй довелося стати такою через контроль батьків. Не дивно, що вона хоче втекти з-під їхньої опіки. Навіть шкода її стало, адже Ілона завжди жила наче в клітці.
Ми замовили собі каву та круасани з полуничним джемом. Думками я вже перенеслася у спокійну та затишну Францію. Хотілося якнайшвидше зникнути звідси, наче мене ніколи й не було тут. Можливо, саме у Парижі на мене чекає щось прекрасне.

— Про що задумалася? — спитала у мене Ілона.

— Ні про що, — відповіла я та усміхнулася.

— Я тут згадала про одне цікаве місце. Можемо сходити зараз, бо ці культурні посиденьки мені не дуже подобаються.

Я кивнула та почала збиратися. Ми оплатили свій рахунок, а тоді вийшли на вулицю. Стало холодніше, а ще й дуже сильно потемніло. Ілона повела мене кудись в невідому мені сторону. Цими вуличками раніше я ніколи не ходила, хоча і весь час прожила тут.

— Прийшли! — сказала дівчина, коли ми зупинилися біля якихось темних дерев'яних дверей.

— Що це за місце таке? — поцікавилася я.

— Тут дуже смачне вино та пиво. Декілька місяців тому я була в цьому барі зі своїми одногрупниками. Потім від батьків отримала по повній, але мені сподобалося тут. Краще ніж в якихось клубах.

— Мене лякають твої батьки, — сказала я. — Тобі вже вісімнадцять і ти не зобов'язана робити все, що вони скажуть.

— Це не така проста ситуація, Кароліно. Тобі пощастило, що у тебе такі хороші батьки. То що, ходімо?

Ми зайшли всередину, а я обдумувала слова Ілони. Вона навіть не здогадується, що насправді мене вдочерили. Мабуть, мені дійсно дуже сильно пощастило зі своїми батьками, хоч я ще досі ображена на них.

У приміщенні було досить темно і звідусіль лунала гучна рок-музика. Усе в стилі пивних барів. Усюди було багато чоловіків і де-не-де сиділи дівчата. Дивно, що Ілона взагалі знає про такі місця. Ми підійшли до барної стійки і я сперлася на неї, бо тут не було стільців. Неподалік знаходився зал зі столиками, але усі вони були зайнятими.

— Інколи я думаю про те, що хотіла б вийти заміж, — заговорила Ілона.

— Тобі ж лише вісімнадцять!

— І що? Краще вже так, ніж залежати від батьків. Тільки вони навіть в моє особисте життя лізуть. Коли мені було п'ятнадцять, у мене з'явився хлопець. Я всяко приховувала це. Інколи мені вдавалося тікати з дому, але батьки все одно про це дізналися. Тоді й почався тотальний контроль.

— Це так дивно.

— Моя мама народила мене в шістнадцять, а татові на той час було всього лише вісімнадцять, — сказала Ілона, а тоді махнула барменові. — Вони обоє вважають це найбільшою помилкою в їхньому житті.

— Чому? — я насупилася.

— Ніхто не любить небажану дитину. Ні мама, ні тато, не хотіли мене, але так сталося. Вони вже давно мали б розлучитися і насправді я була б рада, якби вони зробили це. Набридло постійно слухати їхні сварки. Тепер вони контролюють мене, щоб я не повторила їхніх помилок.

— Навіть не знаю, що сказати.

— Не треба нічого говорити, — Ілона натягнуто усміхнулася. — Краще вип'ємо.

Вже через декілька хвилин у наших руках були келихи з елем. Я не дуже любила такі місця, адже тут було надто багато чоловіків. У клубах, звісно, не краще, але там чомусь спокійніше. Я постійно відчувала, що за мною хтось спостерігає і це не подобалося мені. Ілона раптом підскочила на місці, коли у неї задзвонив телефон.

— Я зараз повернуся, — швидко сказала вона, — лише знайду тихе місце, щоб поговорити з мамою.

Я кивнула і спостерігала за тим, як вона попрямувала до вбиральні. Дивно, що доросла дівчина повинна відчитуватися перед батьками та ще й ховатися по тихих куточках, обманюючи. За весь день я навіть не відкривала соцмережі та й не дзвонила нікому. Так само й мій телефон мовчав, даючи розуміти, що усім просто байдуже на мене.

— Мені здалося, чи вам сумно? — заговорив біля мене чоловічий голос.

— Вам здалося, — буркнула я.

— Не хочете випити?

Я подивилася на цього чоловіка. Він був значно старшим, що мене здивувало. На вигляд йому було не менше сорока.

— Ні, — я похитала головою та кивнула на свій майже повний келих, — у мене ще є.

— Завжди було цікаво, чому такі молоді дівчата приходять сюди?

— Щоб розважитися. А ви чому тут?

— Коли п'ять днів гаруєш на ненависній роботі, то такі місця здаються єдиним порятунком. До того ж я живу неподалік. Це більше чоловічий заклад і тут багато поганих хлопців. Не раджу вам з подругою приходити сюди. Інколи чоловіки можуть бути дуже жорстокими.

— Не пригадую, щоб я просила у вас поради. Може, мені тут подобається? Якщо захочу, то ще раз прийду.

— Звісно, тобі ніхто не забороняє, але все ж варто бути обережною.

— Послухайте, я не люблю, коли мені читають мораль.

— Ей! — гукнув чоловік до бармена і підсунув йому свій келих. — Понови, будь ласка.

— Чоловіки завжди надто жорстокі, — тихо сказала я, — і ніколи не думають про почуття інших.

— Але ти не з тих, що дають себе образити.

— Уже це зробила.

— Знаєш, що у цьому житті найболючіше та найсолодше водночас? — спитав чоловік і уважно подивився на мене.

— І що?

— Помста.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше