Розділ 25

Понеділок.

Я прокинулася від звуку будильника. (Цієї ночі я таки змогла хоч трохи поспати).

9.00. Пора збиратися на роботу.

Я зробила собі міцної кави, і поки її пила, намагалася продумати стратегію своєї поведінки поруч з Льошою.

Нічого кращого, ніж просто намагатися не виходити з свого кабінету, мені в голову не прийшло.

«Тупо. Дуже тупо, але вже як є. А в крайньому випадку, якщо щось піде не так, то буду діяти по ситуації».

Я допила напій, викликала таксі, так як кожного робочого дня, і за хвилин десять поїхала на роботу.

***

Я зайшла в офіс, де мене як завжди зустріла Марина.

- Привіт. – підійшовши до стійки адміністратора, сказала я.

- Привіт. – посміхнулася дівчина. – Ну, що ти, як справи?

- Та таке… -  зітхнувши промовила я. – Ти як?

- Та нормально. – відповіла вона. - А в тебе що сталося?

- Все те саме – я нахилилася до неї ближче і прошепотіла – Олексій Миколайович. Він на дні народженні Роми був, уявляєш?

- Що?! – здивовано мало не вигукнула вона.

- Тихіше.

- Пробач. Ну і що там?

- Він запросив мене на танець, під одну особливу для нас пісню. А потім… А потім… Поцілував мене.

- О, Боже! – знову радісно мало не вигукнула вона.

- Тихіше кажу.

- О це так…

- А я втекла. Сказала, що не можу так і втекла.

- А що ж із Марком Андрійовичем?

- Нічого. Я досі намагаюся боротися із собою. Хоча, як же ж важко… Мене розриває всю в середині. Я не хочу комусь робити боляче. Але так не виходить. Або страждає Льоша або буде страждати Марк. – мій голос почав дрижати, а очі сльозитися. – Замкнутий круг.

- Спокійно, спокійно. – дівчина підійшла і обійняла мене.

- Я не знаю як мені від тепер працювати… Постійно ігнорувати його і ховатися в своєму кабінеті не вийде. Нам доведеться якось спілкуватися. Та і хто зна що у нього і голові, і як він буде чинити.

- До речі, в офісі його ще немає. Щось він сьогодні, конкретно так, запізнюється.

- Справді?

- Ага. Зазвичай він приходить десь біля дев’ятої п’ятнадцять, а тут вже декілька хвилин за десяту.

- Тоді, поки його ще немає, я таки піду до себе. Може, якось обійдеться. Хоча б зараз.

- Окей. Не хочеш пообідати разом?

- Я не проти, але...

- Але?

- Давай замовимо щось в офіс, ти зустрінеш кур’єра і прийдеш до мене. Сама розумієш…

- Добре. – мило посміхнулася вона.

- Тоді до обіду.

- До обіду.

Я увійшла у свій кабінет, увімкнула ноутбук, розсунула штори і хотіла братися до роботи, як до кабінету увірвався схвильований Марк.

- Міла, ти маєш, якісь контакти Олексія?

- Маю, ті самі, що і ти. – з нерозумінням подивилася я на нього.

- Чорт!

- Що таке?

- Він не прийшов на роботу. Я цілий ранок йому дзвонив, а він не брав трубку. А тут тільки що приходить повідомлення, що він звільняється.

- Що?

- Я йому запропонував прийти в офіс і все обговорити. Типу, якщо є якісь проблеми, то ми все вирішимо. Та він сказав, що не зможе прийти, бо поїхав. Я запитав куди, а він сказав, що за кордон, і коли повернеться не знає.

- За… кордон? – я шоковано впала на крісло.

- За кордон. – повторив чоловік. - Тоді я спробував йому ще раз подзвонити, але Олексій був вже поза зоною досяжності, і тепер ще й на повідомлення перестав відповідати.

Марк продовжував щось говорити, але я не чула його. У вухах був тільки шум. А перед очима фрагменти спогадів, про те, як він казав, що любить мене.

Здавалося б мені мало стати легше. Більше ж не доведеться ховатися. Не доведеться хвилюватися, що щось піде не так. Але нічого подібного.

Мені повністю знесло дах.

«Я втратила його…

Я втратила його…

Дурепа, а чого ти хотіла? Сама ж одного разу зробила те саме.

Він поцілував мене, а я знову, вкотре відштовхнула його.

От і все…

Якщо він це зробив, то це остаточний кінець.

Більше я його ніколи не побачу».