Моя на одну ніч

Глава 8

Ось вже тиждень минув, як я познайомилася з Марком. Мужній, інтелігентний, щирий —повна протилежність Ярового. Ми розмовляємо годинами по телефону про все і ні про що. Він, до речі, зателефонував наступного ж дня після нашого знайомства. Ну чому мені так легко з ним? Відчуваю як у животі з'являються метелики і до нестями хочеться літати. Ейфорія на найвищому рівні. Але! Є одне але і ім'я йому — Яровий Олександр Сергійович, а точніше борг, за яким треба розплатитись жахливим для мене способом. Може, він забув? Тиждень ні слуху ні духу. Раптом совість у людини прокинулася? Ну принаймні в цій ситуації радувало одне — з Артемом все в порядку, а зі всім іншим можна впоратися. Напевно...

Якщо раніше не могла зрозуміти, коли я його ненавиджу, а коли шкодую і люблю, то тепер зрозуміла остаточно: цього милого хлопчика неможливо не любити. Що би він там не накоїв. Особливо зараз, коли вже сім днів відлежується від тих побоїв. Тут є ж і моя провина. Даю собі обіцянку, що від сьогоднішнього дня казатиму тільки теплі слова про братика.
Засвітився екран телефону. Марк. Ох, треба було бачити тоді мої очі. Просто сяяли, ні — горіли від щастя. Так! Так! Так! Просто стрибаю до небес від щастя, зі мною таке вперше. Він. Написав. Смс. Аааа. Він написав мені смс, він написав мені смс. Сотню разів це повторюю.

"Привіт. Ти як? А ходімо сьогодні у кіно?". В цю секунду мене огорнула його безмежна, як мені тоді здавалося, турбота. Останній раз за мене так хвилювалися батьки. Батьки... Бачили б ви зараз, яка щаслива ваша донька. Наше спілкування з Марком здавалося мені найвищою нагородою, бо так добре мені не було останні кілька років. Так, це лише спілкування, милі розмови телефоном, короткі смс, але це так окриляло, надавало такої сили. 
Вирішую трішки потягнути інтригу і не відповідати одразу, проте не втримуюсь і погоджуюсь на зустріч. Сьогодні о 19:00. Аааа, літаю на крилах щастя. 
Ти ба, дзвонить хтось. Напевно, Марк. Знову беру до рук телефон і на екрані висвічується... шеф? Ну ось, приїхали. Як там кажуть? Згадай чорта і з'явиться? От і яскравий приклад. Відповідаю на дзвінок.
— Привіт, Олю. Сподіваюсь, ти не забула за нашу домовленість?
Ти подивись. І привіт, і Олю. Ну звичайно, я не забула. Таке забудеш!
— Добрий день, Олександре Сергійовичу, ні звісно, не забула, — відповідаю, а у голосі відчувається тремтіння. Чомусь цей чоловік навіює страх. Інколи промайнула думка, що цей чоловік ніби як і хороший, але його поведінка вщент розбивала усі припущення щодо цього. Цікаво, а у нього є хтось? Все! Стоп! Не треба мені цього знати і взагалі, чому я про це подумала?
— Чудово, тоді сьогодні о 19: 30 чекаю. Адресу скину смс. До вечора.
Мене охопив ступор. Що? Сьогодні? Ввечері? Тобто ввечері, коли я маю бути з Марком? Чорт забирай. За що мені це? Але виходу немає...
Отримую смс з адресою готелю, який, до речі, найкращий в місті. Не поскупився. Ти смішна, Соколова? Він тобі 15 тисяч доларів за одну ніч дав, а ти дивуєшся, що готель дорогий. Вдих-видих. Все буде добре. Ти ж цілий тиждень готувала себе до того, що це може статися в будь-яку хвилину.
Ще ж треба якось Марку сказати. Дзвоню і, пославшись на раптовий біль у животі, відмовляюся від зустрічі, водночас відразу починаю готуватися до іншої  — неприємної.

Прекрасно розумію, що сьогоднішня ніч буде для мене як пекло. Займатися коханням із людиною, яку терпіти не можеш, задоволення ще з тих. Треба себе опанувати. Сходжу-но прийму душ. Теплі краплини води стікають по моєму тілу. Ще довго стою під потоком води і не можу усвідомити, що це відбудеться вже сьогодні. Ще дві години... Дві. Години... Дві... Ці слова вкарбувалися у моє серце, в'їлися...

Серце... Наш двигун, поштовх, рушійна сила, з якою рухаємось вперед. Здавалося б, це просто частина тіла, але ні, це не зовсім так. Там сховане найпотаємніше і найсокровенніше — кохання! Почуття, яке окриляє, підіймає до небес, надає сили, наснаги. Кохання, кажуть, неземне почуття, від якого у животі починають кружляти метелики у своєму танці. 

Починаю збиратися. Одягаю чорну сукню до колін, червоні туфлі на підборах і роблю легкий макіяж. Прийти опудалом — неповага в першу чергу до себе. Повільно спускаюсь вниз, таксі вже чекає. Таке відчуття, що усі мої мрії руйнуються вщент. Все те, про що мріяла роками. І тут я замислилась. А про що власне були мої мрії? Та про все. Про щасливу сім'ю, коханого чоловіка, дітей, вірних і надійних  друзів. Але найзаповітнішою мрією є поїздка на Мальдіви. Так, банально, але так хочеться відчути купу тих незабутніх емоцій.

Мої думки перериває голос таксиста:
— Пані, ми їдемо чи будете платити за простій?
— Їдемо, їдемо, — відповідаю сухо.
Ми їхали хвилин п'ятнадцять. Коли вийшла з автомобіля, побачила розкішний готель, який так і манив. Стоп! Адреса то є, а який номер? Ну що ж, доведеться дзвонити шефу. Хоча... Точно! Як я могла забути? Так це ж його готель, дірява голова. Просто підійду на рецепцію і скажу, що мене чекає Яровий. От і все.

Мила дівчина провела мене у номер. Персонал знав про мій приїзд, бо сам готель був повністю порожній і функціонував лише для нас двох. Ой-ой, а якщо хтось дізнається? Сором то який! Олександра ще немає. От і чудово, поки освоюсь.
Номер був VIP-класу. Це було і так ясно. Підходжу до вікна і чую як відкриваються двері. Ну все, переставай тремтіти, Соколова. Цим точно собі не допоможеш. Ти зробила крок, вороття назад немає, сьогодні твоє життя зміниться...

Життя... Яким воно буває? Ніжне, веселе, солодке? А може... Може ні? Можливо, насправді уже не так райдужно, як ми собі уявляємо? Кожен із нас живе у якійсь своїй реальності, правда ж? Кожен мріє, кожен прагне... До чого? До чого ми прагнемо? Про що мріємо? Навіщо? Скільки питань... А відповідей? Скільки відповідей? Ви готові дати відповідь на ці запитання? Запитайте себе: чому я мрію? Для чого? Хтось колись сказав: мріяти не шкідливо. Так, це дійсно істинне твердження. У мріях ми не ті, ким є зараз. Там ми уявляємо себе тими, чого не змогли досягти у своєму теперішньому. Мрія - це прагнення! Прагнення бути кращим, бути лідером, бути в центрі Всесвіту. А замисліться, це потрібно нам? Невже потрібно так зациклюватися над такими дрібницями? Ні... Важко визнати, що світ обертається не навколо вас, а треба. Життя надто коротке, щоб хвилюватися про такі дрібниці. Життя... То яке воно насправді? Дійсно ніжне? Звичайно, що ні. Інколи доля підносить такі удари, що життя схоже на якийсь фільм жахів. Але погодьтеся, є моменти, які запам'ятаються на все життя. Це моменти щастя, спокою, радості... То життя ніжне? Так! Що ж виходить, життя водночас і ніжне і ні? А знаєте, у кожного своє поняття. Хтось радітиме найменшій дрібниці, а хтось завжди буде незадоволений. Такий закон природи.
То все ж, яке воно - життя? А відповіді ніхто не знає, хоча... ні, неправда! Відповідь кожен знає для себе, свою відповідь.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше