Глава 15

 Олександр 
Підготовка до весілля йшла повним ходом. Сукню для Леї вже обрали, костюм також давно купив. Залишилося узгодити дрібні деталі. Попереду цілих два дні вихідних і я думаю, що з легкістю вирішу незакінчені справи. Тааакс, на електронну пошту декоратори скинули кілька варіантів — потрібно обрати декор у ресторан. В цю мить заходить Лея:
— Любий, а що ти робиш?
— Та ось, нам потрібно обрати декор. І навіть уявлення не маю як це зробити, бо ж очі розбігаються,— з насмішкою відповідаю. Бо справді стало трохи не по собі від тієї кількості краси і розуміння того, що якось та й треба обрати один єдиний варіант
— Сашку, поглянь на це фото. Ох, як мені подобається фіолетовий. А тут цей колір такий ніжний. Може нехай буде він, і ще букет нареченої зробимо у схожих тонах, і ще дрібні деталі також, і ще, і ще...
— Мила, я вже зрозумів, що фіолетовий тобі до душі, — сміюсь, — все, все, не перечитиму вагітній дівчині. Фіолетовий так фіолетовий, зараз зателефоную і все узгоджу.
— Ну, Сашо! Ну чому ти з мене смієшся?
І тут з очей Леї потекли сльози.
— Лея, ти що? Це все жарти. Мені теж подобається такий варіант, не плач, люба, — я вже не на жарт злякався, адже таке було вперше.
— Вибач, будь ласка, я не хочу плакати, воно саме. Це все ті кляті гормони, от чесно-чесно не хочу плакати.
Отут ми вже сміялися вдвох, ну як сміялися. Я сміявся ледь не до сліз, а Лея плакала і водночас сміялася сама з себе і своєї поведінки.
Все-таки круто зіграти весілля після нового року, ще настрій святковий залишається. Навколо все буде засніжено, за вікном падає лапатий сніг і тут стоїмо ми — такі красиві, урочисті та присягаємо один одному на вірність.
Покинувши усю цю витівку із декором, ми вирішили, що потрібно якось розвіятися і тому вирішили поїхати прогулятися. Погода надворі чудова, хоча й морозна. Поки Лея вкотре переобирала що одягти, я вирішив зателефонувати до Олі. Так, безглуздо, знаю, але якась невидима сила так і тягнула це зробити. Не придумавши нічого кращого, запросив її на наше весілля. Ні, ну а що, вона ж мій "цінний" співробітник, чорт забирай! 
Вже за кілька годин ми були на місці — наш вибір зупинився на вокзалі, адже як не є, а залізничний вокзал це місце, де можна усамітнись і побути наодинці зі своїми думками, добряче подумати над своїми вчинками і знайти спокій. Так, саме спокій. Звук поїздів вміє заспокоїти. Коли ми були на місці, здається, я побачив знайомий силует. Та ні, здалося. Що тут може робити Оля? Поки я був у своїх роздумах і сумнівах, помічаю, що десь зникла Лея. Та вже за хвилину знаходжу її очима і бачу біля кіоску з кавою. Вирішив зачекати її, бо черга і так довга. Якраз в черзі помітив ту дівчину, яку сприйняв за Олю і це таки виявилася не вона. От же ж чорт, скрізь ввижається ця Соколова!

Коли Лея повернулася з ароматним напоєм у руках, ми просто гуляли по засніжених доріжках і розмовляли. Здається, а чого б не порадіти — навколо все добре, просто чудово, але щось мене гнітить. Відчуття, що я решту свого життя проведу із жінкою, яку не кохаю, а відчуваю почуття обов'язку і прив'язаності до неї лише заради дитини, не дає мені ніяк спокою. 

 Оля
Сьогодні вирішила накрити розкішний стіл, як-не-як Артем нарешті повертається додому. Ух, скільки не бачила цього завжди маленького для мене хлопчика. Приготую усі його улюблені страви, ну нехай порадіє. Ще трішки, кілька годин і ми з Марком поїдемо зустрічати брата. Тут задзвонив телефон. Шеф. Що? Шеф?! Аж страшно слухавку брати та все ж наважуюся.
— Олю, добрий вечір. Вибач, що так пізно. Хотів сказати, що... Що... Ну що завтра...
І тут я не дала йому договорити, бо ж знала, що нарада.
— Нарада? — таким впевненим голосом питаю.
— А? Що? Нарада? А, так. Так, саме це і хотів нагадати, — Дивно. Ні, щось тут не те. Заради чергової наради не телефонував би.
— Щось ще? — вже несміливо запитую.
— Ще хотів запросити тебе на наше з Леєю весілля. Там звісно буде офіційне запрошення, але ще вирішив особисто. То як? Прийдеш?

Якщо чесно, така поведінка Олександра Сергійовича здивувала і привела в глухий кут мої і так незібрані думки.
— Дякую за запрошення, але я можу прийти, але зі своїм молодим чоловіком, — швидко відповідаю і чекаю реакції.
— Ми з нетерпінням чекатимемо вас.

Навіщо бос зробив це? Що хотів цим довести? Що я байдужа йому навіть після ночі, проведеної з ним? Здається, я геть заплутуюся. Хоча, зізнаюся, приємно здивована і... рада. Так, рада, що нарешті Олександр Сергійович знайшов свій шлях. Ой, як згадаю того бабія і придиру, то аж млосно стає. Що не день, то якісь безглузді зауваження. Та бачу, що він змінився. Напевно, поява майбутньої дитини змінила його ставлення до навколишнього світу і оточуючих людей. Це не може не радувати.
Відкриваються вхідні двері і на порозі з'являється Марк з букетом червоних троянд, які він мовчки з широчезною усмішкою дарує мені. А разом з тим палкий поцілунок. Його дотики зводять з розуму, щоразу хочеться більше і більше, не зупинятися ні на мить
— Привіт, кохана. Я сумував.
Я навіть не встигаю нічого сказати, як губи Марка накривають мої і ми зливаємось у солодкому поцілунку. Він бере мене на руки і несе у спальню.

Через кілька годин...
Чому час не можна зупинити? Катастрофічно не встигаємо зустріти Артема, його потяг вже напевно прибув. От, чортівня якась. Поки я намагаюся одягнутися, Марк заворожуюче дивиться на мене і не може відвести погляд. Ох, хитрий жук. Вже за хвилин десять ми їхали в авто. На фоні лунала приємна музика, а на душі було тепло як ніколи. Поруч біля мене коханий чоловік, з Артемом усе в порядку, дякувати Богу, а все решта — це дрібниці, які можна виправити. Ще трішки і ми вже прибудемо до місця прибуття — маємо зустріти Артема на вокзалі. Він приїжджає лише на кілька днів, а потім знову повертається у гори. Ну дуже йому там сподобалося. Хоча, я думаючи не так вже потрібні ті гори, як дівчина Аня, за яку він просто протарабанив мені всі вуха. 
Вже за кілька митей ми з Марком просто біжимо назустріч Артемчику.
— Олю, ти де там? Встигаєш? 
Ага, встигаю. Вже дихаю, як собачка. Та ще й вулиці засніжені, ледь не впала отам за рогом. 
— Марку, я за тобою.
Ось я вже бачу Артема і просто падаю в його обійми. Так підріс, змужнів так, що і не впізнати. 
— Ааа, привіт, малий, — вітається Марк і вони тиснуть один одному руки, — як там відпочинок, як гори? 
— Все просто чудово, відпочив прекрасно, але після свят повертаюся назад, — сміється брат, — ну надто вже сподобалося мені там.
— Я все зрозумів, — відповів Марк і підморгує, — тепер усі додому, на носі новий рік, а ми ще навіть подарунків не приготували один одному. Та що там подарунки, у нас ялинка ще досі не стоїть, а вже двадцять дев'яте грудня. Тому негайно додому, негайно. Тоді по ялинку і за подарунками.