Глава 3

Антон 

Через мою пані Лесю, я мабуть прогавив повернення до кабінету завідувача, але стриматися важко, щоб не потеревеніти зі знайомою. Специфічною знайомою. Шкода тільки буде, якщо я через це не отримаю місце, в той час, як вже похвалився Лесі, що працюю тут лікарем.

– Відтепер, ми працюємо поряд, моя пані, - прошепотів їй на вушко, зухвало посміхаючись. Побачив, як шия Лесі вкрилася мурашками, і трохи оговтався. Мені хіба це треба? Нащо я її зваблюю? Чи вона змерзла від мого свіжого подиху?

– Припини мене так називати, - прошипіла дівчина, і відсторонилася. Які брехливі мурашки. Леся знову насупилася. Не вірилося, що нещодавно вона була веселою і милою. Щоправда, не зі мною. З іншими. 

– Вибач.

– І благаю, не кажи нікому, як я тоді поводилася, - її тон містив в собі страх і злість.

– Мій рот на замку, - моя награна серйозність доводила її до сказу. – Ніхто не дізнається, якою шаленою може бути моя пані.

– Замовкни! - та вона мене зараз приб'є одним тільки поглядом. – Я не жартую.

– Даремно ти так говориш зі старшим за посадою... Кицю, - звернувся до неї, як на першій зустрічі, і блакитні очі моєї крижинки наповнилися відчаєм. Вона дуже швидко винирнула з байдужості, і у повній мірі продемонструвала, як не хоче бачити мене щодня.

– Навіщо тобі працювати саме в цьому відділенні? - приречено спитала вона. – Хіба тебе не бентежить, що ми будемо бачитися після того випадку?

– Ні, не бентежить. Я щиро не розумію, що такого між нами тоді відбулося, щоб ти отак на мене гарчала, - я пожав плечима, і раптом посміхнувся. – О, я забув, що ти тоді саме того і хотіла. Погарчати на мене. Але вибач, я вже не раб Едик. Я поважна людина, і прошу на мене не шипіти, - торкнувся пальцем кінчика носа Лесі, а вона відсахнулася від моєї руки, і підійшла до вікна.

– Повагу ще треба заслужити, - сумно і задумливо продовжила Леся. – І на роботі тепер неспокій... Ти щодня будеш мені тицяти своєю "пані", будеш знущатися, а потім ще комусь розкажеш...

– Леся, я може і не найкраща людина в твоєму житті, але все це дійсно залишиться між нами. Нащо мені цькувати тебе?

– Сподіваюся, ти не затримаєшся тут надовго, - не повертаючись до мене, холодно відповіла вона.

– Антон Михайлович? Це ви? - у маніпуляційну зазирнула невисока усміхнена літня жінка.

– Так, - розгублено відповів я. 

– Я завідувачка відділенням Людмила Миколаївна. Між іншим, чекаю на вас вже хвилин зо десять, - дорікнула вона мені, але якось по-доброму. – Відділ кадрів поставив всю лікарню на вуха, а ви десь поділися.

– Перепрошую. Просто хотів якомога скоріше познайомитися з колегами та роздивитися тут все, - ввічливо виправдовувався я, бажаючи глянути на Лесю, щоб побачити як вона виглядає зараз. Все ще сумна чи вже повеселішала?

– О, це правильно, юначе. Знаєте, з ким знайомитися. Леся Олександрівна в нас найрозумніша розумниця. Наша чарівна паличка та незамінна трудівниця, - начальниця не жалкувала хороших слів для своєї підлеглої. Лесю тут всі люблять. Не втримався, і подивився на неї.

– Дякую, Людмила Миколаївна, - сором'язливо вимовила почервоніла Леся, і в черговий раз я помітив, що мені подобалася саме така вона. Зніяковіла та спокійна. Навіть розгублена. 

Посміхнувся, затримавши погляд на медсестричці трохи довше, ніж треба було б, і вирушив з завідувачкою на співбесіду. Потім пройшов бюрократичну м'ясорубку, медогляд, та пішов готуватися до першого робочого дня. Звісно ж у клуб з приятелями. Це моя найкраща підготовка. Релакс для мозку. Та і мабуть вже нескоро мені вдасться жити, як заманеться, і розважатися по буднях.

Ранок почався дуже тяжко. Після двох чашок кави, я ледве вибрався з дому, і доповз до лікарні, намагаючись не злякати нікого своїм втомленим виглядом. Переодягнувшись, пішов до ординаторської, як веліла вчора завідувачка, і наткнувся на здивовані обличчя чоловіка і молодої жінки. Я представився, і вони насилу почали зі мною знайомитися, ніби я увірвався в операційну посеред тяжкої операції.

– Швець Артур Сергійович. Сподіваюся, що ви будете згадувати моє ім'я якомога рідше, і все що я вам скажу усвідомите з першого разу, - пихато і знехотя сказав чолов'яга. Треба трошки поправити йому корону. – Я не люблю базікати, і особливо повторювати.

– Артур Сергійович, все як скажете. Побуду сьогодні вашим джином, і виконаю це бажання, - наче наївний хлопчик, я відповів на його гордовитість посмішкою. Але були нюанси. – Та ось ще побачите, самі захочете зі мною побалакати, але в мене на той час вже з'являться інші друзі.

– Жарт на трієчку, - дивлячись у ноутбук, відповів доктор Швець.

– Це сарказм, а не жарт. В жартів трохи інша структура, - я продовжив свою бісячу кампанію.

– Ви мене провокуєте? - він навіть відволікся від компа.

– Ні, просто підтримую розмову. Хорошому лікарю не завадить трошки соціалізації з колегами, - погляд Артура метав блискавки від моєї необачної зухвалості, і вимагав вибачень, але я відвернувся від нього, залишивши наодинці зі своїми психами. – А як вас звати, чарівна леді? - звернувся я до дівчини, яка здивовано вигнула брови, але все ж таки посміхнулася. 

– Ілона. 

– А по-батькові?

– Потім на бейджі прочитаєш, коли підійдеш ближче, - підморгнула темно-руда лікарка, і продовжила заповнювати історії хвороб.

– Натяк зрозумів, - чемно посміхнувся я. Отже, ніколи не прочитаю. Не в моєму смаку.

– Зараз підемо на ранковий огляд. Подивлюся, чи можна тебе взагалі підпускати до пацієнтів, - сказав бухтій Сергійович.

– Окей. Отже я встигну випити кави? - потягнувся я розсівшись за своїм столом. 

– Якщо тобі вистачить двох хвилин, то так, - отруйно посміхнувся лікар.

Я розчаровано зітхнув, начепив на шию фонендоскоп, сунув у кишеню ручку, і до ординаторської увійшла Леся. Наче білосніжна фея. 

– Доброго ранку, - скуто привіталася вона, не дивлячись у мій бік, і одразу попрямувала до Ілони.