Глава 4

Леся

Я не уявляю, як ми працюватимемо разом. Мені вистачає і тої тупої пихатої Ілони, щоб терпіти ще одного нездарного, але самовпевненого недолікаря. Сподіваюся, він зганьбиться. Артур Сергійович не стерпить його дурості. Ілону терпить, бо нема виходу, через її родинні зв'язки з професоркою кафедри, а от з цим хлопчиськом церемонитися не стане. Треба трошки потерпіти...

Після ранкового інциденту та оперативної наради, де ворожнеча між нами з Ілоною тільки посилилася, я почала працювати, намагаючись не перетинатися з Антоном, і в цілому, мені це вдавалося. Сьогодні п'ятниця. Моя зміна триватиме цілу добу, тому не можна сильно нервувати через якогось недоумка. Енергія мені ще знадобиться. Зробивши усі маніпуляції, я присіла поряд з Христею на посту, і роздивлялася ту купу папірців, що лежали горою на її столі. Мабуть роботи мені ввечері ще буде багатенько.

– Що це в тебе за об'єми такі? - ошелешено спитала я.

– Багато людей надійшло. Ну то таке. Дурниці, - незацікавлено відповіла Христя, і кинула писанину, ніби це дійсно було неважливо. – Кажи, як тобі новий лікар, і що там в вас сталося з Ілоною?

– З Ілоною все, як завжди. Хоче мене під суд пустити зі своїми дурними призначеннями. А лікар... Лікар, як лікар.

– Ти зараз серйозно? - вона обурилася від моєї односкладної відповіді. – Я на тебе весь день чекаю, щоб пореготати над новими плітками, та промити кісточки цьому Антону Михайловичу, а ти ось так?

– Христя, мені чогось не до цього.

– Так. Не хочу нічого чути. Лікар достатньо привабливий, і ось що я подумала... Кажуть, він син ректора нашого медуніверситету, - майже прошепотіла Христя, і я напружилася. Чорт забирай. Мажор на мажорі! Антона теж терпітимуть, як і Ілону... Ніякої надії. – Тож можна спробувати доторкнутися до цієї розкоші. Татко ректор і професор, син теж мабуть перспективний... Принаймні, упакований. Що скажеш?

– Нічого. Я не хочу торкатися цього скарбу, - твердо відповіла я. 

– Леська, та ти тут до чого? - розсміялася Христина. – Я про себе кажу.

– А як же твій хлопець? - незадоволено спитала я. Що це вона таке замислила?

– Мій хлопець завжди був тимчасовою зупинкою. Це навіть не проблема.

– Це дуже погана ідея.

– Ой, добре, - відмахнулася Христя, і продовжила писати. – Щось з тобою сьогодні взагалі розмови не йдуть. Чому це погано? 

– Я піду прибирати у маніпуляційній, - майже грубим тоном сказала я, і встала зі стільця.

– Та йди вже. А я поки навідаюся до ординаторської, - Христина підморгнула і показово поправила вміст свого декольте.

От же стерво! І як їй не соромно так казати про свого хлопця? Цікаво, саме це мене так обурило, чи я вже вважаю Антона своєю власністю тільки тому, що ми знайомі? Я не знаю. Але мені гидко, і варто визнати, що слова Христини розлютили мене.

Нарешті, прийшов вечір. Всі, крім моєї напарниці молодшої медсестри, пішли по домах, я виконала планові призначення, заповнила документацію на посту, і вже збиралася заховатися у ординаторській та подивитися фільм на телефоні, але там на мене чекав сюрприз. 

– О, Леся Олександрівна! - зрадів мені Антон, що сидів за столом з купою історій та листків призначень. Все ще у халаті. 

– Чому ти досі тут? - насупилася я, через порушення свого комфорту.

– Ти бачила скільки роботи мені підкинув Сергійович? Жахіття! Тож мені легше сьогодні залишитися ніж прийти завтра раніше, - Антон дійсно виглядав дуже заклопотано, а його руки і навіть щока були забруднені чорнилом. Але це все йде врозріз з моїми планами!

– Стривай. Ти хочеш сказати, що залишишся тут на ніч? 

– Думаю, що прийдеться. Я не впораюся найближчим часом. 

– Та йди краще додому та відпочивай. Сьогодні ж твій перший робочий день, - ніяково запропонувала я, але Антон, мабуть, не повірив в мою щирість.

– Яка ти турботлива, моя... - він хитро посміхнувся, і затнувся, напевно ледь не вимовивши слово "пані". – Леся. Але дякую. Я повинен пройти це випробування, - завзято сказав Антон, і потім завмер, з підозрою глянувши на мене. – Чи стривай! Це Швець тебе прислав? 

– Нащо це йому?

– Найняв шпигунку, щоб перевірити чи кину я його завдання. Яка ж ти хитра, кицю, - дражнився Антон, широко посміхаючись. – Як змійка-спокусниця ледь мене додому не випхала. Передай своєму замовнику, що я міцний горішок і відданий своїй справі, - додав він, та продовжив писати.

– Ох і маячня. 

– Тоді чому я тобі так заважаю?

– Тому що ввечері це місце для чергових медсестер, і я вже хотіла трошки усамітнитися. Я втомилася. А попереду ще ціла ніч, - я, наче дитина, відбивала свою пісочницю.

– Я сиджу тут дуже тихо. Приходь і усамітнюйся скільки влізе. Хіба мало місця на двох? - прошепотів Антон, демонструючи свою тишу. Ні. Так справа не піде.

– Зрозуміло. Доброї ночі.

Я вийшла з ординаторської. І кому я зробила гірше? Чому через цього зухвалого телепня я повинна всю ніч гнутися на стільчику? Трохи посиділа на посту, полаялася на Антона тишком-нишком, зібрала свої речі, і попрямувала назад. Мовчки зайшла в ординаторську. На Антона не подивилася. Присіла на диван з ногами, вставила один навушник, і ввімкнула фільм. Краєм ока, я побачила, що Ільїн поблажливо посміхається, дивлячись на мене. Переможець, трясця... Дуже неспокійна ніч очікується.

Я витримала близько п'ятнадцяти хвилин під спостереженням Антона, і нарешті подивилася на нього у відповідь. Він відразу ж заховався у своїх папірцях. 

– Антоне Михайловичу, дуже багато відволікаєтеся, - суворо сказала я, і Ільїн втомлено зітхнув.

– Вибач. Вже не виходить сконцентрувати увагу на роботі, а ти чіпляєш погляд, наче біла пляма у темній кімнаті.

– Дивно. Чому ж це так? Лише дванадцята ночі.

– Колючка, - поблажливо цокнув Антон, трохи відкинувшись на спинку стільця, і потягнувся. – Я переоцінив свої сили, і завтра Швець мене загризе і вишпурне звідси. Все, як ти хотіла.