Моя норовлива загадка

Глава 14

Антон

Пішов до ординаторської, як на ешафот. Зараз Швець нагарчить на мене, потужніше, ніж завідувачка на Лесю. Але пощастило. Він просто завалив мій стіл горою документів, не промовивши ані слова. Подивився дуже дивно, але я не злякався, і почав розгрібати свої завдання, помічаючи, що постійно відволікаюся і зависаю над кожним словом у історії. 

– Антон, ти сьогодні вирішив помножити на нуль всі свої досягнення? - не витримав, і холодно спитав мене Швець, майже не скриплячи зубами від злості.

– Я зараз все зроблю... Зараз, я ж вже почав... - розгублено відповів я, і побачив, що за весь час, не написав і п'яти речень. 

– Ти пишеш той сраний анамнез вже майже годину. Якого біса? Може досить мріяти?

– Вибач... те, - запнувся я, бо не знав, чи можу я сьогодні звертатися до Артура неформально. – Зараз я зберуся з думками, і продовжу.

– Так... Я не питатиму в тебе, що сталося... - протягнув Швець, але я майже відразу перебив його.

– Леся мені остаточно відмовила. Що за маячня? Нащо тоді було все це починати?

– Ти зараз дійсно розраховуєш на дружню бесіду? - Швець здивувався моїй наївності, і я промовчав. Він тяжко зітхнув, ніби борючись з собою, і продовжив. – Добре... Кажи, що там у вас трапилося.

Так, стало нарешті зрозуміло, що мені можна свободно звертатися до Швеця, і мабуть, ми з ним трішки потоваришували.  

Артур вислухав мої дурниці, і похитав головою, ніби дуже втомився.

– Тобі точно скоро буде тридцять? - зневажливо роздивився мене Швець.

– Ой, годі... 

– Я не люблю повторюватися, тому просто згадай, що я тобі вже казав, стосовно Лесі. Ти, наче школяр, вдаєш розумного, а вона... - він запнувся, ніби не хотів сказати зайвого. – Між вами нічого не може бути.

– А між вами з Надею? - не витримав я, і перевів стрілки. Всі навколо такі розумні, я один дурник. – Як ви, дотрималися традицій?

– Пиши, бо залишишся тут до ранку, якщо все не зробиш, - Швець поставив мене на місце, зупинивши нашу розмову, і не дозволивши мені лізти у його життя. Хитродупий павич.

Мені не треба чіпати Лесю. То й добре. Ні, значить ні. Зайві проблеми мені не потрібні. 

Але... Я майже не бачив її більше в той день, і чомусь через відсутність емоцій, що в мені викликала Леся, робота в лікарні здавалася неповноцінною. Безглуздою. Типу, нащо я взагалі тут перебуваю, якщо не можу розважатися з нею? Треба-таки піти на зустріч з друзями, і підчепити когось в барі задля того, щоб відволіктися.

Я прийшов додому, і відразу подзвонив своєму приятелю Алексу. Найзручніший чувак для вечірок та вилазок у бар чи клуб. Можливо, саме сьогодні він збирається кудись піти зі своїми друзяками, і я приєднаюся до них. Після декількох довгих гудків, я почув інший голос. Зовсім не чоловічий. Жіночий, і дуже роздратований. Знайомий.

– З чого ти раптом згадав про мене? - голос колишньої, мене спантеличив.

– Аліса? Стривай, - я відсунув телефон від вуха, і подивився на екран. Дійсно. Палець тицьнув не на Алекса, а поряд. Як незручно перед нею.

– Стривай? Це не я тобі дзвоню, щоб ти ще наказував мені зачекати, - обурилася Ліска. – Що хотів?

– Упс... Принцесо, я випадково. Твоє ім'я знаходиться поруч з ім'ям мого друга у телефонній книжці.

– Добре. Тоді бувай, - Аліса квапливо попрощалася, але я чомусь зупинив її, щоб не кинула слухавку.

– Слухай... В тебе все добре?

– Тобто? - Аліса так здивувалася, ніби ми були зовсім чужими. Я цокнув.

– Це таке складне питання? Просто хочу дізнатися, як у тебе справи.

– Все чудово, - з докором, відповіла Аліса. Роздратована і метушлива, вона ніби знову кудись влізла, і думала про щось інше.

– Справді? Ти якась заклопотана. Це тільки через мій дзвінок, чи?..

– Антон... Я не розумію, ти дійсно такий недолугий? - принизливо спитала вона. – Ми більше не можемо спілкуватися. Взагалі. Ти дзвониш мені так вільно, ніби маєш на це право. Ми не друзі, не колеги, не родичі... А якщо Роб почує? Я не хочу з ним сваритися, тим паче, через тебе.

– Роб... Ти надто зухвало розмовляєш з людиною, яка знає вашу таємницю, - і чого я знову поводився, наче гнилий козел? Пригадав їй, що я є свідком. Я один з небагатьох знаю, що цей Роб живий, і вже давно міг звернутися до поліції. Але мовчу. Заради неї, взагалі-то.

– Шантажуєш? Погрожуй, скільки завгодно, але я більше його не втрачу. Колись втратила, бо хотіла справедливості, а тепер він для мене в пріоритеті на будь-яких умовах, - куди ще більше, я був здатен розчарувати свою колишню подругу? Це все зрозуміло, але невже я настільки гірший за нього? 

– Нічого ж собі, - я аж присвиснув з її відданості, та позаздрив цьому негіднику. – Я взагалі не хотів здаватися неввічливим, просто... Ляпнув. Вибач. Як ти?

– Я добре, Антон. Дійсно. В мене є сім'я, з'явилося багато друзів, робота. Все краще, ніж будь-коли, - Аліса вже ніби і не сердилася, але відповідала знехотя. Наче я її докучлива бабця.

– Я дуже радий, правда. І радий тебе чути, хоч це і випадковість, і ти не рада...

– Ти частина мого найстрашнішого минулого, а згадувати його я більше не хочу. Це основна причина, чому я хочу кинути слухавку.

– Зрозуміло. Вибач мені. Я досі себе виправдовую, хоча знаю... Що не правий, - як би я не скаржився на своє життя, і на те, що Аліса мене не кохала, я розумів, що постраждалий у цій історії точно не я. 

– Виправдовуєш? Давай поставимо нарешті в цьому крапку, якщо вже з'явилася така нагода. Так, я тебе не кохала, ти це знав з самого початку, мав розуміти, що просто не буде. Ти був поруч, коли мені було погано через Роба, але хіба я не допомогла, тобі? Хіба не піклувалася? Я допомогала витягувати тебе з в'язниці, була тобі відданим другом. А ти вчинив підступно, і виправдав все це тим, що виявляється, ніколи не кохав мене. Але до чого тут кохання, якщо перш за все, ми були друзями? Хіба друзі так роблять? - майже плачучи, дорікнула мені Аліса. Боже... І чому я такий покидьок?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше