Глава 8

Як же іноді важко встати з ліжка. Особливо, коли тебе будить будильник на телефоні.  

Вихідні минули і тепер прийшов час йти до школи. Ледь, ледь я піднялася і зробила свої водні процедури. Дивилася в дзеркало у ванній на синяки і червоні від сліз очі.  

— Дура, — буквально виплюнула це слово і гучно гримнула дверима.  

Їсти не хотілося, але я мала це зробити, бо знала, що сьогодні в школі нічого не куплятиму. День страждань, так день страждань.  

Психолог (на YouTube) казала, що варто давати собі дні, коли ти зла, засмучена і справжня. Варто вірити в себе, тоді, коли весь світ ні. І навіть зараз я говорю, як якийсь психолог! Не треба більше всяку дурню читати. Вона на мене дуже погано впливає. Та й бісить мене, коли хтось каже, як я маю жити.  

— Ти їсти...  
— Я сама візьму, — перебиваю, не в настрої сьогодні потурати її проблемам.  


На диво, жінка промовчала. Я підійшла до холодильника, дістала звідти молоко і долила його до кави, яку теж приготувала. Багато часу не було, тому я нарізала хліб на максимально рівні частинки, помастила шоколадним маслом і з'їла лише один шматок тому, що подзвонила Кайла, повідомляючи, що вона вже вийшла і чекає мене внизу.  

Взулася та побігла вниз по сходах.  

Вгадайте, кого я мало не збила з ніг? Ітана!  

Рука мимоволі відпустила рюкзак і він впав. Хлопець в руках тримав якісь папери, вони теж розлетілися по площадці на третьому поверсі.  

Я зробила глибокий вдих, щоб заспокоїтись і лише тоді сказала:  

— Вибач.  

Опустилася, щоб підняти папери. Ітан теж присів і забрав їх. Подав мені руку, я піднялася і, взявши рюкзак хлопець простягнув його мені. Від нього йшов запах сигарет і я мимохідь повернула голову в іншу сторону, щоб не дихати тим.  

— Дякую, — ніяково промовила і захотіла скоріше спуститися.  
— Тобі дякую, — він раптом посміхнувся.  
— Що? — незрозуміла я.  
— Та так, — туманно відповів, а я не мала часу допитуватися.  
— Па-ка, — махнула рукою і скоро вибігла до Кайли.  

Взявши її по під руку скоріше повела подалі від дому. Я їй не розказала, що ми зіткнулися з Ітаном. Ні сьогодні, ні в суботу. Коли вона спитала, чому я так швидко хочу опинитися в школі, збрехала, що в мене зараз тест з іспанської.  

Відчуття неприємні. Я знаю, що часто обманюю, але мені від цього зовсім не легше.  

Сьогодні Керолайн з мене погляду не зводила. Я постійно намагалася не попадатись їй на очі тому, що мене лякала така реакція. Чого вона витріщається?  

Після уроків ми домовилися, що будемо допомагати прикрашати актовий зал.  

Холлі принесла з собою різну канцелярію на всякий випадок. Який? Без поняття. Звичайна перестраховка.  

Емма поділилася як гуляла разом з одним хлопцем, який вже майже рік її добивається. І так, і не добився. Це була «одноразова акція», як каже сама дівчина.  

Відволікшись на неї, я не мала часу, щоб думати про дивну поведінку Керолайн, тому була їй вдячна за це.  

— Саманта! — пролунав згори сильний голос і я здригнулася.  

Повільно повернулася і знизу вверх подивилася на Керолайн.  

— Що? — спитала.  

Дівчина міцно зімкнула губи. Мене обдало ароматом яблук, який йшов від її духів. 

— Треба поговорити.  

Я кивнула, хоч і не могла зрозуміти, що вона від мене хоче. Це ж не стосується Ітана, правда?  

Так, Сем. Ти забагато про нього думаєш за останній тиждень. Треба виправлятися.  

— Я не хочу, щоб ти нам допомагала.  
— Що? — тупо моргаю, — В сенсі, не хочеш? Хіба не ти просила нас...  
— Так. Дівчата хай залишаться, але ти ні.  


Несподівано до мене все дійшло. Я посміхнулася.  

— Серйозно? Впевнена?  

Не знаю, звідки в мене набралася сміливість, підійти ближче і подивитися в її карі роздратовані очі.  

Через, що ти так хвилюєшся, Керолайн?  

— Я сказала: ні, — твердо продовжила.  

Емма почула нашу розмову, але нічого зробити не могла.  

Я кинула на підлогу плакат, який треба було повішати і ні скільки не лякаючись, пройшлася прямо по ньому.  

— Сем, ти куди? — спитала Ізі, але я лише відмахнулася від неї, як від набридливої мухи.  

Виходячи зі школи, я раділа, що не зустріла жодного вчителя. Не доведеться пояснювати, чому я так рано пішла, ані трішки не намагавшись допомогти «дівчаткам».  

Б-р-р... Аж мороз по шкірі пройшов, як я згадала, як саме на мене дивилася Керолайн. Так звисока, ніби я взагалі ніхто. Їй, мабуть, так. 

Голова боліла. Цілий день пройшов без їжі і це сказалося на моєму поганому самопочутті. А ще на тому, що ні на чиї дзвінки я не відповідала.  

Вдома, закрилася у своїй кімнаті, ввімкнула музику і слухала її, не дивлячись на пропущені дзвінки та смс-ки. Бонні сидів поруч і я деколи гладила його по чорній шерсті.  

Зітхнула. Руками «обійняла» себе і поклала голову на коліна. Я так сильно захотіла зникнути, що в одну мить мені здалося, що це сталося.  

Але, насправді, я просто заснула. Втомлена, зла, вимотана і знову вся в сльозах.  


Наступні дні проходили, мов в тумані. Керолайн мене не чіпала, тільки іноді дивилася надто уважно. Клянуся, я так сильно хотіла на зло їй посміхнутися, але не виходило.  

Дівчата дивилися на мене насторожено. Вони поводилися, як завжди, але все ж спливали питання, по типу: чому ти така зла?  

Насправді, я ніколи не розуміла, чому вони думають ніби я зла. Зазвичай я тільки засмучена, але здається інші це по-іншому бачать.  

Вчителі намагалися щось мене питати, але я ледь могла відповісти. В результаті, одного дня мене просто відправили в медпункт.  

Медсестра сиділа в своєму кабінеті і писала щось у журналі. Поглянула на мене з під окулярів.  

— Що тебе турбує?  

Хм... Ітан, Керолайн, Кайла, яка надто хвилюється за мене... Батьки тому, що тато вчора знову прийшов п’яний, а мама завелася і кричала до ночі на нього. З чого почати?  

— Я не знаю, — чесно відповідаю, — Мені сказали прийти.  

Жінка середнього віку знову дивитися тільки більш уважніше, ніби намагається зрозуміти, що я маю на увазі. Вона втомлено видихнула.  

— Раз нічого, то... Ти можеш повертатися?  
— Чому я тоді прийшла?  
— Я не знаю. І ти мовчиш.  
— Я ж сказала...— злюсь.  

В цей момент відкриваються двері і сюди заходить Олівер — брат Кайли. Хлопець прижимає руку до себе і не стримує сліз. Медсестра відразу підскакує та підбігає до хлопця.  

— Що сталося? — питає в учительки, яка зайшла слідом.  
— Бігав і впав, — закотила вона очі.  

Вчителі найбільше не любили таких от «випадків». Зазвичай, це їм потім діставалося, адже діти отримали травму, будучи в школі. Вони були під їхньою відповідальністю.  

— Зрозуміло, — кивнула жінка і почала обережно торкатися руки хлопця.  

Його щоки були червоні, а сам він з усіх сил намагався стримати крик. Коли побачив, що в кабінеті ще є я, то взагалі розізлився. Цей хлопець ніколи не любив показувати свої слабкості перед кимось. Йому здавалося, що чоловіки так не чинять. Я часто сміялася над ним, бо йому ще рости до таких розумних висновків, але зараз мені його стало шкода. Я підійшла ближче і, коли медсестра видала довідку на те, щоб Олівер сходив в лікарню на рентген, спитала чи можна мені з ним.  

— Ти йому хто? — спитала. Вчителька, яка прийшла з Олівером відповіла:  
— Сусідка. Його сестра зараз не зможе піти, в них зараз здача проекту перед комісією.  

Вона була права. Кайла весь цей тиждень ходила напружена через той проект! Вона не спала і дуже дратувалася, коли в мене самої був не «підходящий» настрій, щоб підтримати її. В результаті, ми сварилися.  

— А його можна відпустити з нею? — продовжила медсестра говорити про нас в третій особі.  
— Так, — роздратовано говорить хлопець на півголови нижчий за мене.  

Я запускаю руку в його каштанове кудряве волосся, розбурхуючи.  

— Твоя мама тебе вб’є, — повідомляю.  
— Та знаю я, — злиться, — Ми можемо йти?  

Жінки переглянулись і віддавши довідку я повернулася в свій клас, щоб повідомити, що на цей урок вже не прийду. А так як сьогодні більше їх не було, то взагалі. Крім того, думаю, треба простежити за тим, щоб цей бешкетник ще чого не витворив до приходу сестри.  

В лікарні Оліверу сказали, що це невеличка тріщина. Але гіпс наклали. Я за той час подзвонила до його мами, бо лікар хотів поговорити з кимось з дорослих.  

Я сиділа в приймальні, втикала на різні газети наклеєні на стіні. Мені було нудно, поки там накладали гіпс Оліверу. Крім того я хвилювалася за нього. Хоч це для нього далеко не перший перелом(ну гаразд, це не перелом), але мені було лячно, що йому може бути дуже боляче. Сама я ніколи не ламала ні руки, ні ноги, але одного разу все ж вивих був.  

Ми тоді з моєю знайомою їхали на її велосипеді. Я сиділа ззаду і втомившись тримати ноги по бокам, вирішила поставити на раму. Промахнулася і нога «ввійшла» в саме колесо. Я не встигнула крикнула, як дівчина покрутила педалі. Вона зупинилася, коли побачила як я згорбилась від болю, але я все одно не могла нічого сказати. В мене ніби подих перехопило, повітря не вистачало. Це було так боляче... Тоді мене тато мало не на руках ніс додому. 

Я сама не замітила, як заснула... Мене розбудив легкий удар по плечі. Я відкрила очі і не зразу зрозуміла, хто переді мною.  

— Привіт.  

Чорт. Знову він. За останній час ми бачимось частіше, ніж за весь минулий рік. 

— Привіт.  
— Що ти тут робиш?  

Хлопець сідає поруч і я замічаю в його руках медкартку.  

— Кайли брат...Ем... Словом, він руку майже зламав... — не знала як нормально пояснити. Постійно біля нього язик не хотів нормально функціонувати і я молола фіг зна що.  
— Це як? — посміхнувся, показуючи чарівні ямочки, — Не доламав?  
— Типу такого, — усміхнулася я.  

Ітан не спішив йти, тому я теж поцікавилася, з якою метою він сюди прийшов.  

— Медогляд, — зітхнув, а я кивнула.  


Я вже почала поглядати на двері травматолога. Йому там гіпс на все тіло накладають, чи як?  

Мені було страшенно незручно сидіти поруч з Ітаном і відчувати, як його коліно торкається мого. Навіть через джинси проходив той жар, який постійно з’являється, коли він десь близько. Ідіотизм. 

— Ти погано виглядаєш.  

І чому мені останнім часом це всі кажуть? Думаєте, я не знаю? Не можна виглядати по-іншому, якщо ти не спиш і тільки плачеш. Не знаєш, коли це все закінчиться і водночас не розумієш, що ти можеш зробити, щоб змінити все.  

— Я знаю, — зітхаю.  
— Все добре?  

Очевидно, що ні!  

— Ага.  
— Сем, — кличе і я повертаю голову, замічаючи відкритий погляд, — Ти можеш все мені розказати.  

Мені хочеться сміятися. 
Ти серйозно?  

Ми виросли. Все вже не так, як було пару років тому. Я вже не та дура, яка буде писати тобі про свої негаразди, а потім плакати, бо ти не відпишеш, або відпишеш надто пізно, а я в той момент вже буду спати. Або ж навпаки, чекатиму до самої ночі, поки ти не відпишеш, на ранок почуваючись ще гірше, ніж було до того.  

Я розізлилася.  

— Невже?  
— Так, — киває.  
— Що ж... Мені немає, що тобі сказати.  

Ітан кладе руки на свої коліна і дивиться на мене знизу вверх. 

— Ти якась... Інша.  
— Ти правий. Я виросла.  

Він знову посміхається. Це злить мене ще сильніше. Ітан постійно поводився, ніби я мала дитина. Вірніше, я кажу неправду. Колись він був не такий. Хороший, смішний, добрий і часто співчутливий друг.  

Тепер я не впізнаю ці темні зелені очі, які, здається, поглинають все довкола в свою темряву. Це лякає мене, але колись я вже програла йому в тому, що відвернулася скоріше. Більше так не робитиму.  


— Думаю, причина ще в чомусь. Ти злишся на мене?  

Хіба це не очевидно?  

— Яка тобі різниця? — втомлено видихаю. Я знову дивлюся на годинник і молюся, щоб Олівер вже вийшов. Не хочу продовжувати цю беззмістовну розмову. 
— Мені є різниця, — серйозно відповідає, — Якщо я запитав, значить є.  

О-о-о... Хтось теж починає злитися. Цікаво, до якої степені я його доведу? 

— А мене не потрібні твої психоаналізи, — грубо відповідаю, мимохідь нахилившись.  
— Та ну? — скептично питає, піднімаючись.  

Його обличчя знаходиться в кількох сантиметрах від мого. Серце швидко б’ється, я намагаюся ніяк не показати свого хвилювання.  

— Отямся, Ітан, — кажу йому, — Я тобі ніхто.  

Він продовжує дивитися на мене. Мені стає незручно, я хочу відвернутися, але тут хлопець ловить мене за зап’ястя. Я злякано підскакую на місці. Ітан хмуриться.  

— Я нічого тобі не зроблю, — заявляє, а я ще більше лякаюсь після цих слів.  
— А я тобі не вірю, — вириваю руку до того, як він встигає ще щось сказати.  

Виходить Олівер. Він махає своєю загіпсованою рукою, мов призом.  

Потім замічає, що позаду сидить Ітан і радо вітається з ним.  

— Здоров! — вимовляє і, як дорослий, простягає йому руку.