Глава 14

Нам відчинив тато Холлі. Він привітно посміхнувся і пропустив нас.  

Чоловіком, тато моєї подруги, був серйозним і часто виглядав як на мене, страшно. Маю на увазі, що від його погляду мені було незручно. Надто ціпкий, впевнений і тим лякливий. Просто мій тато абсолютна протилежність і по складу тіла, і по характеру. Так, він може бути злим до такої степені, що ти захочеш замовчати назавжди, але все ж в нього заміна досить добра натура, легка і спокійна.  


Ми роззулися в коридорі і пішли до кімнати подруги. В її кімнаті вже висіли дві великі яскраві цифри «вісімнадцять» і чорні шаріки біля стелі.   


— З днем народження!  

Ми завели традиційну «Happy birthday to you» і тільки після того кинулися обіймати.  

Холлі була одягнута в святкове ніжне плаття з легкої тканини, блакитного кольору і воно дуже підходило до її очей.  


Взагалі ми всі святково планували одягнутися, але я лише змінила один світшот на інший. Мені не сильно хотілося щось яскраве брати. Настрій хоч і був вже кращий, але все ж наші думки вміють псувати все.  


Ми ввімкнули якийсь фільм на плазмі, який ніхто не дивився, адже ми були зайняті розмовами і тим, що знімали сторіс, позначаючи Холлі в них. Сама дівчина теж не втомлювалася писати десятки відповідей тим людям, які її вітали.  

Знову ж таки, не зраджуючи нашим традиціям, пізніше ми сіли грати в Sims. Холлі — та, хто найкраще з нас усіх розбиралася в комп’ютерних іграх, системах, програмах і т.д. Я десь там на кінці, переді мною Емма, Лейла, Ізі.  


До речі, Лейла. Вона так само, як Мая вчиться в іншій школі. В приватній. Тим не менш, не піддаючись тупим стереотипам, вона хороша, добра і весела дівчина. Блондинка(що не дивно), а отже в нашій компанії три блондинки(умовно блондинки, бо в двох русяве більш волосся), шатенка і я — «рижа з Парижа». Ну гаразд, Париж — це звісно, мрія, але хтозна куди мене життя заведе.  


Ми пили сік(Холлі хоч і не за здоровий спосіб життя, але вона не має алкоголю), їли морозиво і піцу(тепер зрозуміло, що тут далеко не правильне харчування), розказували, що в нас в житті за останній час відбувалося, адже поза школою ми рідко спілкуємось. Хіба, що з Еммою я ще підтримую зв’язок. Ми часто ходимо гуляти, або ж тоді коли погода дозволяє це.  

А сьогодні схоже повинно було статися диво:  

— Народ! Сніг падає! — вигукнула Лейла, яка стояла на балконі і гладила кота Холлі.  


Ми переглянулись і миттю забігли туди.  
Справді, маленькі сніжинки пролітали розповсюджуючи свій холод і кажучи, що вже скоро зима. Тільки це вперше, мабуть, коли сніг випав так рано. Ще недавно сонце гріло так, що не було чим дихати, але тепер... З нашим кліматом точно не все гаразд. Але я не та людина, яка може робити конкретні висновки з цього приводу. Як на мене, то це класно. Можливо канікули зроблять скоріше... 

Що я можу зробити? Насолоджуватись цим дивним днем і природою, яка очевидно має несмішне почуття гумору.  


— Ви думаєте про теж, що і я? — говорить Лейла.  

Я відходжу повільно і за секунду зриваюсь на біг, щоб першою потрапити в коридор, де ми залишили взуття і куртки.  

В наших думках пронеслися одні і ті ж ідеї: сніг, спроба зловити його, сфоткати, викласти в інстаграм, щоб запам’ятати, що це перший сніг цього року.  

Мов малі діти, які між іншим, теж були присутні на кварталі, ми почали бігати з витягнутими язиками, намагаючись спіймати сніжинки. Але замість сніжинки я получила по чолі від гілки, яка росла саме біля моєї голови, яку я задерла і не дивилася, куди йду.  


— Ай! — вигукнула. Дівчата миттєво зупинилися, оцінили всю ситуацію і почали сміятися.  


Я задумалася, що в таких моментах мені, мабуть, варто ображатися, але ні. Я лише хитро посміхнулася і почала повільно йти до Холлі.  


— Ні, — дівчина швидко зрозуміла мої наміри. І вона знала, що розщеплена куртка її не врятує від лоскотів, — Сем, не треба! — верещить, коли я пришвидшилась і побігла за нею.  


Дівчата в цей час все знімали на телефонах. Пізніше, будучи знову в Холлі вдома, я перевіряла, де мене позначили, щоб кинути ці відео собі. Взагалі, мені було весело. Я не знала, чого чекати, але як завжди, поруч з цими ненормальними нудно не буде ніколи.  


Вже після того як принесли торт, Холлі покликала мене допомогти їй разом з чашками кави, які треба було всім принести.  


— Я допоможу, — поривалася Лейла, але Холлі зупинила її.  
— Сиди. Ми впораємось, — мило заперечила.  

В неї це завжди виходило. Я така не вміла. Разом з друзями я могла відкритися і не приховувати своєї далеко не доброї сутності. А от вона справді така, яка є. З усіма. Завжди.  

Дівчина розливала по чашках каву, а мені сказала дістати ще одну шоколадку з холодильника. Я відкрила дверцята з багатьма магнітиками пов’язаними з дитячим йогуртом і витягнула чорний шоколад.  


— Ти сьогодні якась дуже тиха, — раптом замічає подруга.  


Я зупиняюсь і здивовано дивлюся на неї.  

— З чого ти це взяла?  
— Не знаю, — знизала худими плечима, — Зазвичай тебе навіть наші сусіди чують, — усміхається, а я ніяковію.  

Справді, я деколи не контролюю рівень гучності свого голосу. Мабуть, тепер не хочу, щоб так сталося.  

— Все добре, — підбадьорливо усміхаюсь, — Просто не хочу, щоб у твоїх сусідів склалася погана думка про вашу сім’ю.  
— Пф, це в мене погана думка про них всіх, — закочує свої світлі очі, — Наркомани якісь, збоку живе ненормальна бабка. Цікаво, звідки в них взагалі гроші на таке житло? — питає саме в себе, а потім забуває про це, — Ну добре. Будемо вважати, що я тобі повірила. Ходімо. І так вже скоро підете.  
— А якщо ні? — смішно звужую очі.  
— Я вас вижену, — в характерній для Холлі манері відповіла вона.  

В пориві емоцій дівчина обійняла мене. Відразу стало незручно, що я так реагую. Мало не відійшла від подруги. Вона ж не винна в тому, що я сама не знаю, що маю робити.  

— Ти ж знаєш, що завжди можеш розказати мені все?  
— Вибач, що я сама віддалилася від тебе, — несподівано для себе зізнаюсь.  

Ми не були найкращими подругами,  такими, як колись, але в цьому була моя вина. І тільки моя. Я не хотіла, щоб вона знала про те, що відбувається в моїй сім’ї. Я завжди боялася, що вона не зможе зрозуміти тому, що в неї все не так. Звісно, в її родині теж є проблеми, але... Це мій власний егоїзм. Я завжди думала, що ніхто мене не зрозуміє тому, що в них все не так. В них нормальна сім’я, де мама не лікується від депресії і свою дитину не намагається загнати в неї. Їхні батьки до останнього битимуться за благополуччя своїх дітей... Тоді як мої, поняття не мають, що робити зі мною. Дивно, правда? Нащо ж тоді було народжувати мене? В сучасному світі можна було піти на аборт. І навіть, якщо грошей не було, то це не означало, що їх не можна дістати. В будь-якому випадку це вийшло б дешевше, ніж ростити мене.  


— Я теж хороша, — хмикає, — Треба було зрозуміти, що ти ніколи просто так мовчати не будеш. Мені шкода, я не знаю, що в тебе зараз відбувається, але я хочу, щоб ти знала...  
— Я знаю, Холлі, — перебиваю і сама не замічаю, як в мене очі на мокрому місці.  
— Ніяких сліз на моєму дні народженні! — вигукує та взявши дві чашки понесла їх у свою кімнату. Я взяла ще дві і теж пішла туди, мимохідь витерши очі рукавом світшоту. 


Потім знову пішла Холлі, принесла ще одну каву і шоколадку, яку я відкрила і поламала на маленькі шматочки.  


Тепла атмосфера поєдналася з ненав'язливою музикою. За вікном продовжував падати сніг, а стрілка на годиннику нестримно спішила, показуючи, що скоро потрібно буде повертатися додому. Тато теж дзвонив і пропонував забрати мене, але я відмовилась. Краще пройдусь.  

Розходились ми вже пізно ввечері, я всіх обійняла і відчуття чогось доброго не покидало мене всю дорогу додому.  

Емма запропонувала нам пройтися до центру і назад. Я сказала татові, що затримаюсь в Холлі, а сама пішла гуляти нічним містом.  

Більшість людей саме йшли в центр, тож в нас з’явився шанс зустріти когось зі знайомих. Хотіла б я почати хвилюватися через це, але вже не було такого приреченого настрою, як на початку.  

Сніг нагадав мені, що не так далеко День Подяки, мабуть, варто зателефонувати сестрі і побажати їй приємно провести цей день. Деколи мені так прикро, що в нас немає тих сестринських стосунків, які є у більшості. Якби вони не сварилися, видно, що люблять одна одну. А ми ніби постійно випробовуємо себе на терпіння: хто довше протримається. Так не має бути. Не повинно. І я це знаю не тому, що таким основам мене навчила мама(хоч саме так і має бути), а тому, що з самого дитинства, кожного року, в той день бабуся мені говорила: «Ви сестри. Не важливо, яка в кого мама і хто, чим зараз займається. Вона твоя старша сестра. Пам’ятай це, люба моя. І люби. Любити краще, ніж ненавидіти. В наших серцях забагато зла. Не дозволяй йому повністю захопити твоє». Тоді вона усміхалася мені своєю найгарнішою усмішкою і довкола її очей кольору мокрого асфальту прибавлялося зморшок. А після того ми йшли на кухню ставити індичку в піч і готуючись до приходу гостей.