Глава 5

Млосні подихи липневої спеки розчиняються поміж втомлених зелених крон. Зелений театр гуде дитячим сміхом і жартами аніматорів. Іноді крізь шум чутно лінивий гул машини для приготування солодкої вати, а біля бару на терасі ледь помітно гойдаються різноколірні повітряні кульки.

Я дивлюсь поверх ноутбука на бармена. Він щось емоційно пояснює у слухавку. Потім мотає головою й жбурляє телефон під стійку. Помічає мене. Я помічаю скільки болю й розчарування в його очах. Відносини — це садизм. Відкушую великий шматок плюшки й вирішую зосередитись на конкурсі. В коханні я є повний нуль.

— Хоч щось промов, — Кузя заглядає в очі, перемикаючи фото прикрас у ритм хрумтіння.

— Не звертай уваги на мій настрій, — розмахую скоринкою. — Ось цю зроби. І цю ще, — тицяю  в екран.

Друг киває й жує вуста.

— Я казав, що тобі потрібен відпочинок, а тепер маєш банальне вигорання.

 — Це не вигорання.

— А що?

— Сон, —  завмираю поглядом на фото каблучки з двома камінцями й зітхаю, — у якому я присутня, але змінити нічого не можу.

Кузя обійняв за плечі й притиснув до грудей:

— Сходимо кудись?

— Куди?

— Ну… Кіно під небом?

— Нііі, — ховаю носа у груди. Його майка пахне кондиціонером для прання.

— Колесо огляду?

— Ніі, — перебираю шорсткі шарми на браслеті.

— Гм… — затамовує подих, а потім промовляє пошепки: — Я чув, що Луна парк відкрив нарешті «Смертельну центрифугу».

— Справді? — цікавість вмить захлеснула. Всідаюсь, але руки залишаю на його стегнах.

— Так, кажуть термосить люто, — Кузя розтирає потилицю. — 160 метрів над землею.

— Ооо, те що треба! — я уже в передчутті емоційного розвантаження. — Вперед!

— Зараз? — щиро дивується.

— А що тут йти, — всміхаюсь і вдивляюсь у зелені хащі парку, за якими, піднявшись алеєю, знаходиться Луна парк.

Кузя потягується:

— Ти божевільна.

— Я знаю, — похапцем збираю речі зі столу й помічаю на площі перед сценою Ткачука. У шлунку пече, ніби кип’ятку глитнула. Він неспішно рухається, всміхаючись до галасливих дітей. Спочатку оцінює Кузю, а потім, переступивши східці на терасу кафе, впивається поглядом у мене.

— Привіт, — цілує на ходу, але так міцно, що ноги підкосились. А можливо причиною є запашна хвиля одеколону, що війнула за ним.

— Ткачук? — Кузя підвівся й обійняв за плечі.

Що він збіса робить?! Намагаюсь прибрати цупкі пальці, відкриваю рота, щоб привітатись нарешті, проте капітан випереджає:

— Повечеряймо? — дивиться на руку друга, а потім на мене, не кліпнувши.

Якби не той факт, що я принципово проігнорувала його сповіщення о пів на першу ночі, зараз була б у виграші. І видаватись злою було б куди легше. Дідько! Якщо колись запитають про найпаскудніший момент у житті, то це буде він.

— Запрошуєш на побачення? — намагаюсь викрутитись з обіймів, сичу на Кузю і таки відступаю від нього. Ткачук ганяє зморшки по чолові.

— Так, Рисю, — голос глухий, невпізнаваний.

— У нас плани, взагалі-то, — друг розправив плечі.

Богдан стиснув вуста й ледь вигнув брову, слідкуючи за тим, як я показово схрестила руки. По спині пішли дрижаки (зелені хащі за спиною, здається, перетворились на тундру).

— Плани скасовуються, — басить до друга й знову глядить мені в очі. Витримав мить, доки я отетеріла від очевидного, а потім підморгнув: — О дев’ятій заберу тебе.

На сходах обернувся й зміряв нас застережливим поглядом. Я проводжаю, витягуючи шию, аж доки він не зникає у воротах театру. Стою й всміхаюсь. Гаразд, можливо варто дати цим відносинам шанс. Гепаюсь на стілець і даю волю фантазії. Теж саме лоскітливе передчуття, як перед зустріччю у ресторані. І цього разу все закінчиться за моїм сценарієм. Задоволено хихочу й помічаю кислу фізіономію.

— Кузю, дідько! Чого прилипнув, як гумка!? — підстрибнула.

— Я хвилююсь за тебе, — кривиться. — Думаєш, не здогадуюсь чого така набундючена зрання?

— Це не через нього, — видихнула й підхопила сумку. Кузя теж заходився збиратися. Я випереджаю: — Сходимо в Луна парк наступного разу.

— Тобто, йдеш на побачення? — зморщив носа у відразі.

Плентаюсь до сходів, декілька секунд зважуючи, яка з пропозицій більш ризикована. Ох, Богдан — зухвалий виклик. А я не можу встояти перед таким.

— Так, йду.

— Він видається агресивним, — Кузя переминається з ноги на ногу, — і зарозумілим.

«Він сказав як є», — думаю, але промовляю: — Не вигадуй.

Кузя складає руки на потилиці й хекає, очі бігають.

— Що? — випалюю.

— Напишеш куди він тебе поведе?