Моя зона комфорту

Глава 8

— Щоб все мені випив, — Віта голосно калатає ложкою, розмішуючи «Медихронал» і тицяє склянку Кузі, який забився у куток на софі. Він вже сходив у душ і тепер його завжди шикарний чуб незграбно звисає на очі.

— Дякую, — коситься на мене. Він так і не поїхав вчора додому. Пів ночі — над унітазом, пів ночі — на софі. Не хочу навіть уявляти, як тіснився на ній.

Руку лоскоче прохолодне листячко, пробираючи дрижаками до кісток. Не можу зігрітися від учора. Обертаюсь до міста. Ранок прокрадається поміж багатоповерхівок вздовж проспекту, запалюючи тисячі кольорів і настроїв. Вони недосяжні для мене, тому що Богдан не з’являється у мережі.

— Напишеш завтра, — подруга беззвучно ставить стілець поряд і кладе руку на спину.

— До завтра чекати треба, а мені не чекається, — знову перевіряю меседж. Потім починаю перебирати листя петуній і висмикувати нижні сухі.

— Він все одно сьогодні на чергуванні.

— Звідки знаєш?

— Віталик сказав.

— Що ще Віталик казав?

— Нічого, — ховає носа у чашці.

— Чому Ткачук переїхав в Одесу?

— Не знаю.

— У нього були довготривалі стосунки?

— Русланко…

— Чому обрав службу з жахливим графіком, а не сімейну справу?

— Ми не обговорюємо з коханим його брата.

— Чому? Хлопці, здається, близькі, — обурююсь.

Віта совається у стільці й підтягує ноги, очі ховає.

— Чому мені здається, що ти щось знаєш… — нагнулась до неї.

— Пий і не накручуй себе, — натягнула посмішку й подала чашку, у якій бовтається ромашка.

Я дивлюсь на подругу, примружившись, вона лупає на мене. Зрештою закидаю голову від безсилля:

— Складається враження, що мені потрібно монахинею стати, щоб бути з Ткачуком.

— Монахині не зустрічаються, — озвався Кузя.

— Мовчи! — гаркнули одночасно.

— Русланко, потрібен час, аби пізнати одне одного. Богдан завжди потайним був, — Віта розтирає моє стегно, а мене струмом лупить.

— Я декілька разів наголошувала, що Кузя просто друг, але ні… Зарозумілий капітан вирішив по-своєму, — ще дужче відвернулась до проспекту.

— Ви дорослі люди, зі сталими звичками й вподобаннями. З минулим. Дай вам час…

— Не можу! — задихаюсь. — Я повинна розуміти, що значу для нього! Мені це необхідно!

— А він для тебе що значить?

У грудях спалахнуло й вдарило жаркою хвилею у щоки.

— Він… Ще не було такого, — жадібно вдихаю, — наче нічого не відчувала, а зараз… Жива.

— Богдан — це не завдання з зірочкою, — шепоче, нахилившись.

Я здійняла брови й хотіла заперечити, але подруга випередила:

— Ти думаєш саме так.

— Маячня…

— Ну нехай, — зітхає, — головне, не закопай ваші стосунки своєю завзятістю.

Зиркаю з-під брів і ніяковію:

— Що мені робити?

— А що ти хочеш?

— До нього хочу…

— Завтра побачитесь. А сьогодні вгамуй емоції. Подумай. Для тебе очевидна вчорашня ситуація, а Богдан, можливо, дійсно почувався зайвим.

Я глянула на Кузю, він жалісливо вигнув бровенята. Примружилась й відвернулась. Віта виставила лікоть на бильце і підперла руку кулаком:

— Як ваше побачення?

— Краще, ніж чудово, — починаю і відчуваю, що слова сковують горло. Теплі щемливі хвилі накочують одна за одною, груди горять від спогадів про кожен доторк. Дідько! На першому курсі, не моргнувши оком, виступала перед університетською аудиторією, а зараз думки не можу озвучити.

— Русланко, — торкається руки і я відсахуюсь, тому що боюсь, що вчорашні відчуття зітруться з пам’яті назавжди, заплямуються новими, повсякденними…

— Тобі важко було з Віталиком? — шепочу. — Чому він спокійно реагує на нашу дружбу?

— «КОТ» з’явився у моєму житті пізніше, ніж коханий. Віталик не переймається, бо знає, що важливіший за будь-який проєкт, за будь-кого.

Мене жахнула думка про те, що доведеться жертвувати звичним життям заради Богданових обіймів. Але це ж не правильно, не може щастя будуватись на таких категоричних умовах. Не вірю, що батьки все життя поступаються чимось улюбленим, вони навпаки підтримують одне одного й від того щасливі.

— Напевно ми надто різні з капітаном…

— Рус-ла-нко, досить себе їсти, — Віта супиться, а потім всміхається: — Тобі потрібно попрацювати. У нас замовлення є, бачила?

— Так.

— Чому не прокоментувала?

— Забула, — брешу. Не казати ж, що я планувала відпустку заради Богдана.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше