Глава 10

Я прокидаюсь від міцних розтирань, його теплоти й шепоту:

— Підйом…

— Ніііі…

Тіло ниє насолодою, доки Богдан вовтузиться, підіймаючись.

— Через пів годинки виходимо.

Він зник, як сон. Чую шипіння чайника на кухні та гупання дверцят холодильника. А якщо не встану? Зрештою, він же не вижене мене з квартири. Тому вмощуюсь на його подушку і чекаю продовження сну, блаженно усміхаючись.

Вчора ми кохались до знемоги. Під блюз, потім — на мій смак. Після сну (востаннє вдень так міцно спала у дитячому садку) прогулялись до МакДональдза, я вмовила Богдана повечеряти на гамірній терасі під звуки двигунів й періодичний дзвін трамвайного сигналу на перехресті. Повернувшись, я заходилась знайомитись з рибками в акваріумі. Для цього довелось ганяти від стінки до стінки, з криками: «Pажди, зажди!» Богдан весь той час стояв, підперши одвірок, а потім змилувався й простягнув пакет з кормом. Кімната все ж таки виявилась з меблями — компактний шкіряний диван, столик-тумба, забитий платівками, і сучасний грамофон на дерев’яній лакованій підставці.

— Підйом, Рисю, — міцно цілує у щічку, — швиденько…

— Ох, дідько! — стрепенулась. — Що сталось?

— На роботу треба, — зник у дверях.

— Йди, — кажу навздогін, — ключі привезу, — вляглась на інший бік.

— Ні, Рисю, — знову влетів у кімнату й відчинив навстіж балкон.

Я замоталась у ковдру, вранішня прохолода пощипує за носа. Мені важко підтягувати ніжки, м’язи солодко ниють, вуста посохли… І враз ковдра рвучко стягується.

— Ткачуук… — хапаю кутик, але капітан висмикує його. Підіймаюсь на лікті. Він насуплений, у темних цупких штанах, з рожевими ниточками подряпин на грудині. Спина, напевно, така ж.

— Ти серйозно? — скривлююсь.

— Так, — дивиться на годинник, — час йде, Рисю.

Беру телефон з тумби й гепаюсь на подушку.

— П’ята ранку!

— 15 хвилин, — йде з кімнати. — Каву? Чай?

Намагаюсь зрозуміти його поведінку, але нічого, окрім недовіри, не відчуваю. Натягую спідницю, підхоплюю топ і плентаюсь у кухню.

На столі — бутерброди з сиром і яскраво-червоним варенням. Ткачук заправляє кавомашину. Кухня кардинально відрізняється. Тут маса всілякої техніки, безліч дрібничок на кшталт баночок зі спеціями, замудренних тримачів для рушничків і стопки дерев’яних підставок різного діаметру, а ще колекція невеличких емальованих кружок з надписами й кумедними принтами. Стогну й потягуюсь. Мій мозок спить, тіло, здається, досі в його обіймах…

— Сідай, — галантно відсовує стілець. Помічає, що я досі без топу, мотає головою й відбирає його. Я лупаю на його зосереджене обличчя, там ні краплини ніжності. Одягає топ, цілує у губи й підштовхує до столу.

— Варення з сиром? — нахилилась над сніданком, притримуючи волосся.

— Перетерта журавлина, — намагається таки всадити мене, але кавомашина вчасно пищить, — смакує з вершковим сиром. — Ти всядешся? — розвертається з кружкою, на якій зображена пара рожевих фламінго. — Рисю, будь ласка…

— Я не хочу журавлину з сиром…

— Гаразд, — ставить переді мною напій, — є паштет.

— А можна ще поспати?

— Ні. Нам потрібно йти.

— Тобі, — уточнюю й кусаю за плече, доки він копирсається у холодильнику.

— Ай, — смикається, — Рисю, не час. Я не люблю запізнюватись.

— У чому проблема? Залиш ключі.

— Ні.

— Ти безсердечно виженеш сонну дівчину з квартири? — хихочу й відступаю, бо Ткачук, як бджілка, крутиться між столами.

— А сама не можеш?

Сором жаркою хвилею ляснув в обличчя. Я виструнчилась, кров пульсує у скронях. Лупаю на Богдана, який завмер, стиснувши вуста.

— Це грубо.

Видихнула, а вдихнути не можу. У нутрощах розтікається пекучий гнів.

— Вибач, — супиться й тягне руки для обіймів.

Уперлась у груди, його хвилювання проймає тіло. Відштовхую, дивлюсь у темні, холодні очі.

— Вибач, Риско, — благально кривить брови й наступає.

— Зі мною так не можна, — голос глухий, чомусь дере у горлі.

Не розумію… Хлопець, який вночі мурчав ніжності й всипав цілунками зник, натомість переді мною — малознайомий чоловік. У голові звучать братові слова про те, що моя вселенська приязнь колись зіграє проти мене ж. Життя — це поле битви. Я пізно згадала. Рвонула до дверей.

— Рисю, будь ласка, — рука ковзає по моїй руці. — іноді я надто прямолінійний, Рисю, зрозумій.

Підхопила босоніжки, розвернулась і тицьнула їх йому у живіт.

— А ти не розумієш, що люди, цінніші за речі у квартирі!?

Шарпонула вхідні й вистрибнула в коридор.

— Куди босоніж?!