Розділ 10

   Світало. Всі жителі Острову зібралися для того, щоб вирушити на Темну гору і побачити, нарешті, пробудження великого Шавія. Яр цієї ночі не спав, адже це, можливо, був його останній час в цьому світі. Одне його тішило: він був з нею, тією, хто змогла зрозуміти хлопця так, як ніхто й ніколи до цього. Ця ніч була прекрасною, і сам час ніби зупинився, даючи змогу їм побути в своєму маленькому світі, далеко від цього всього. 

   Вони йшли мовчки попереду, разом з Бернардом, Весою та Мором. Бетті тримала Яра за руку, показуючи цим, як не хоче його туди відпускати. Він і сам не дуже то й хотів, однак розумів, що це необхідно. Як же вчора хотілося погодитися на пропозицію пейрі, та й послати все це далеко до Темряви. Та хлопець розумів, що особливо тепер, коли він знайшов когось настільки важливого для себе, шляху назад немає, і він повинен бути сильним. 

   Вони йшли знайомою стежиною з чорного каміння. Яр все думав, як буде говорити з могутнім магом. У нього було дуже багато запитань, та хлопець був не впевнений, чи захоче Шавій взагалі щось з ним обговорювати. "А що, коли він виявиться зовсім не спасителем, а навпаки? Що тоді? Варіантів не багато, як і раніше: або він, або здатися на милість Імператора." - думав спадкоємець, піднімаючись на гору. 

   Вони прибули на диво швидко. В попередні рази його втомлювала дорога, вона здавалася далекою, а зараз було враження, ніби пройшло хвилин десять. Цього разу на вершині гори майже не було місця. Всі скупчилися навколо, залишивши місце посередині для спадкоємця. 

 - Що ж, час прийшов. - промовив Бернард. - Все буде, як на наших медитаціях, шлях ти знайшов. Ті з нас, хто володіють магією, будуть передавати тобі свої сили за допомогою ритуалу, щоб пробудження Шавія пройшло максимально комфортно, і твоє тіло точно витримало його душу.

 - Гаразд. - відповів Яр. - Дай мені ще хвилинку.

   Він обернувся до Бетті, і міцно її обійняв. Пейрі одразу поцілувала його, і хлопець відчув на своїй щоці її гарячі сльози. Кілька маленьких капель впали з її червоних очей, і ніхто, крім нього, їх не помітив.

 - Ми все робимо правильно. - промовив Яр, намагаючись її заспокоїти. - Я впевнений, ще буде час для нас двох, колись точно буде.

 - Я кохаю тебе. - тихо промовила Бетті йому на вухо.

 - І я тебе, іскорко. - також прошепотів Яр.

   Хлопець ще раз поцілував пейрі, після чого пішов до знайомого виступу з темної гірської породи. На його персневі цього разу вирували клубки темного диму, обплутуючи два чорні крила посередині. Він ніби відчував, що ось-ось тисячолітню в'язницю буде зруйновано. Яр сів, постарався розслабитися, і заплющив очі.

   Довго чекати не прийшлося. Це місце уже прийняло його, і тепер любязно відчинило свої двері темному спадкоємцеві. Яр опинився там, звідки його викинуло минулого разу - біля стежини, котра вела кудись вдалину, до маленького вогника. "Що ж, треба з цим уже покінчити." - подумав хлопець, і попрямував вперед. Здавалося, вогник був не так і далеко, та Яр все йшов і йшов, не розуміючи в темноті, скільки ще залишилося.

   Навколо не булі нічого, тільки Темрява. Однак, зараз вона вже не була такою гнітючою, і хлопець відчував себе доволі комфортно. Не було ні страху, ні відчуття безвиході. В певний момент стало навіть нудно і лінь іти. Та раптом, в одну мить, вогник пропав, а перед ним з'явилися величезні металеві ворота. Яр спробував побачити, де вони закінчуються, та склалося враження, що ніде. Гігантська брама ніби йшла далі в темряву, будучи безмежною та неосяжною. Як не дивно, на ній не було жодних замків, і, здавалося, можна просто взяти та відкрити двері. 

   Яр зазирнув всередину, намагаючись хоч щось розгледіти в темряві. Проте у нього нічого не виходило. Хлопець уже було подумав відчинити ворота та увійти, та раптом зупинився. "Е ні, я на це не куплюсь. У мене ще є багато запитань." - подумав він.

 - Шавію, виходь, твій спадкоємець прийшов! - голосно вимовив Яр.

   Тієї ж миті по ту сторону брами з'явився знайомий густий сірий туман. Він виринав ні з відки, а потім прийняв форму людини. Все це виглядало, набі хмарина на небі утворила собою знайомий всім образ. 

 - Що ж, привіт, спадкоємцю. - раптом пролунав голос з темряви. - Я стежив за тобою, і ось, нарешті, ти тут. Ну, насправді, все просто. Тобі потрібно лише відчинити ці двері, і увійти всередину.

 - І...що буде далі? 

 - Не клей дурня. Ти залишишся тут, а я вийду на волю, і цей світ отримає те, на що заслуговує. Ні, ти не подумай, я, звісно, не буду там все руйнувати, та от порядок зміниться кардинально. Нова ера Авінанду! Ха! Вони ж саме для цього тебе сюди відправили, чи не так?

 - Ти не зрозумів. Про це поговоримо потім. Що буде далі зі мною? 

 - Хахаха. - розійшовся в дикому реготанні Шавій. - Ось що тебе найбільше цікавить? Ви, люди, не перестаєте мене дивувати. Все тільки я, я, я... Нічого нового.  Що ж, ти потрапиш у мій світ, де проведеш все своє життя. Точніше, моє життя. Бо, поки я буду там, така розкіш, як смерть, буде не доступною. Ти навіть станеш, рано чи пізно, благати про неї. А знаєш, що найгірше? До цього не  можливо звикнути. Дні починають плутатися, складаючись у роки, а ті - в століття, і тобі пощастить, якщо вдасться швидко збожеволіти. Ось що тебе чекає далі.

 - Я дивлюся, ти не сильно то й хочеш вийти. - спокійно промовив Яр, хоча слова темного Імператора неймовірно його налякали. - Можна ж просто наговорити усього, та й спокійно вирушити на волю. А от тепер навіть не знаю, так собі ти свій "готель" відрекламував.