Дім сірих душ

Сірою кімнатою самотньо блукає примара, вона схожа на людину має руки, ноги, очі які перелякано розглядають моторошний інтер'єр довкола себе й не розуміють що коїться з ними. Де вони перебувають зараз? Як сюди потрапили? Очі бачать приміщення в якому немає дверей, облуплені стіни що напевно з роду не знали ремонту, червоні цеглини великими острівцями звільнились від штукатурки, шви між ними грубі не рівні вкриті безліччю дір великих і малих, а декілька глибоких тріщин прошивають стіну наскрізь від підлоги до стелі, крізь них віє протягом. Обстановка понура, зовсім без радісна, все наче в тумані в півмороку, крізь єдине маленьке віконечко проходить зовсім мало світла там на зовні, сонце мабуть заховалось за товщу темних хмар світ поринув в сутінки, а може там тільки ще ранок? А може вже вечір. Хто знає що насправді коїться? Віконечко маленьке розділене на дві частини, одна частина без скла забита широкою дошкою, а на іншій скло з зовні брудне вкрите товстим шаром пилу, крізь нього зовсім неможливо нічого роздивитись. На древніх віконних рамах абсолютно не видно фарби, вони покрутились, позсихались, прогнило старе підвіконня, поробились шпарини якими вільно гуляє вітер. Невідомо що там на зовні звідки прилітає свіжий вітер, а в середині, млосно, стоїть стійкий сморід як в хліві, сморід від бруду, сморід від гнилі і ще багато чого збилось в один букет запахів. Примара бродить брудною підлогою, повсюди валяється бита цегла, опала штукатурка, куски бетону, каміння. В куточку лежить купа почорнілого прим'ятого сіна на якому часто відпочиває примара, дивиться вона смутно на стелю на купи сивого павутиння що товстими жмутами звисають до долу, на сиві сіті сплетені для чогось невидимими створіннями їх мабуть там незліченно багато тих трудівників що на ткали стільки того висячого потороччя. Очі не втомлюються дивитись в гору на цю жахливу, зовсім не радісну картину, яка важким тягарем тисне на невиразну примару. Вона лежить, нудьгую, зривається на рівні ноги й без зупину бродить туди сюди, намотує круги по своїй сірій в'язниці. Час від часу вітер доносить чиїсь крики, важкі стогони, зойки, чути рев якогось страшного звіра. По той бік стіни відлунюють кроки, хтось немає спокою та блукає в мороці. Хочеться запитати:- Хто там? - Але голосу зовсім немає. Можна тільки погрюкати по стіні, можливо там почують й допоможуть хоч щось зрозуміти. Рука бере з підлоги половинку цеглини й б'є нею в пошарпану стіну, луною віддає десь у віддалених закутках. У відповідь долинає тільки тихий моторошний зойк, а потім мовчання. Ніхто не прийшов, ніхто не заговорив, до стомленої душі Бориса Тимохи що мордується у цьому сірому закритому місці з якого не видно виходу, яке гнітить більше ніж будь що в світі, немає волі боротися з цією тугою. Лежить тягарем на грудях важкий камінь, не скинути його, не звільнитись від його ваги, бо час змін минув.

Борис лежить на своєму ліжку з сіна приготовленому кимось колись для нього, проте він не спить, не відчуває ні голоду, ні спраги, ні болю, тільки різні думки рояться наче бджоли у вулику, почали приходити спогади, образи людей стали чіткішими. Тільки що йому згадалась дитинство, той епізод коли на день народження батько подарував омріяне цуценя, чорне з білими лапами, кудлате як іграшка воно жваво махало хвостиком все норовило лизнути нового господаря. Босий був гарним вірним другом, на диво усім з нього виросла чимала собацюра, але мала вона таке ж велике добре серце. Давно те було тисячі й тисячі днів тому, а таке враження ніби вчора. Дивне це місце, таке бридке, огидне, обшарпане, гнітюче і всі ці спогади з минулого вилазять з усіх дір, добрі та погані стоять вони перед очима не позбутись, чується кожне слово сказане колись, кожна думка чітко відлунює в порожнечі. Ось виринає весілля, ось радість народження сина, приємні клопоти хрестини, колиска, іграшки, дитячий садочок. Все давно минулося, бачив сина в останнє десь рік тому і то якось так мимохідь, наче не рідний. Згадалось народження донечки. Яка тоді була радість. Він міг би заплакати, але чомусь немає сліз в його сухих очах. Туга та нудьга гнітить Бориса особливо коли згадуються часи становлення, перші серйозні гроші, будівельна фірма яку перш ніж поставити на ноги довелось перейти через багатьох конкурентів та партнерів, брехати, вивертатись, підкупляти продажних чиновників, вдаватись до махінацій. Такі важкі були тоді часи інакше ніяк, заспокоювала тільки думка що все так постійно не буде колись загладжу свою провину перед Богом і людьми, колись покаюсь, колись відкуплю гріхи, колись... але не зараз.

***

— Де Я? Що Я? — Запитує сам себе Борис Тимоха, — що це за прокляте місце? Що Я тут роблю?

На й жахливіше те що він знає відповіді на ці питання, проте боїться сам собі в цьому зізнатись. Він воліє бути в невіданні ніж знати що вже мертвий, а ця сіра кімната довіку його в'язниця, це воно його пекло де вічна туга, морок і скрегіт зубів. Тут не тече рікою розплавлена смола, не бігають чорти з вилами, не варять грішників в казанах, але це напевно таки пекло. Хіба заслуговує грішна душа Бориса на щось інше окрім цього препаскудного місця де немає ні дня ні ночі. І немає смутку. І немає радості. Це та тюремна камера від якої не відкупитись жодними матеріальними цінностями. Скільки часу призначено йому відбувати покарання у цих пошарпаних мурах коли навіть часу тут не існує. І де цей суддя що виніс вирок? Чи це вона та велика правда якої немає на землі, але є на небі?

***

Бродить згорблена сіра тінь від стіни до стіни, ногами штовхає биту цеглу потопає у думках, спогадах в яких заново й заново переживає усе своє життя, але змінити на жаль вже нічого не може. А може все таки? Майнула раптом думка Може це ще не кінець? Може спробувати якось? Рука Бориса хапає шматок цеглини жбурляє в це єдине маленьке брудне віконце з дзвінким тріском розбивається скло, розлітаються скалки в різні сторони, здіймається пилюка. Нарешті показалася частина світу по той бік віконної рами На зовні безбарвно та непривітно, наче у брудному старому мішку проте в кімнаті посвітлішало та посвіжіло. Борис одягнутий у сірий довгий балахон зітканий з грубого полотна, має бліде обличчя, скуйовджене не мите волосся, босими брудними ногами стоїть він нерухомо на битому склі біля вікна з сумом розглядає краєвиди. Він бачить що його кімната виявляється високо над землею, хтозна на якому поверсі цього дивного занедбаного будинку, так що не вибратись, не зістрибнути. В горі небо чомусь затягнуте якимось брудно-зеленим туманом що зливається з землею так що вдалині нічого не розгледіти, а ближче видніються дерева правда вони поодинокі якісь чорні гіллясті та безлисті, стирчать з землі як розчепірені голови гідри. Між ними стоять високі пожовклі очерети й бур'яни. Ближче лежать декілька кимось скошених покосів сіна. В низу біля будинку видніються купи вони нагадують дбайливо складені копиці напевно з того таки сіна. Смутно все якось, схоже на закинуту багатоповерхівку яку будували-будували, але так й не добудували стоїть вона, занепадає, руйнується від дощу та вітру тисячі віків. Туга знову огортає Бориса він вже не виглядає як примара, але залишається така ж безлика тінь як усе довкола. Себе можна обманювати скільки завгодно проте реальний стан речей від того не зміниться. Лишається тільки блукати своїм маленьким світом не маючи ніякого іншого виходу. Проте часто людина його просто не помічає вона заглядає на світ крізь вікно та не бачить відкритих навстіж дверей позаду себе. Там за вікном інший вимір, дарма що такий непривабливий, розмитий, моторошно- невідомий. Можливо він нічим не відрізняється від цієї кімнати й за зеленими туманами нічого немає, але там свіжий вітер, а саме головне воля яку так хочеться отримати. Дивно те що таке бажання з'явилось зовсім недавно, скоріше ж було зовсім навпаки хотілось тільки сидіти у цих чотирьох стінах вічно тліти в самотності в думках. Борис нудить це маленьке вікно вже нічим не тішить його воно як нездійснена мрія яку можна постійно уявляти, але не можна відчути на дотик. Знову обхід тієї маленької в'язниці, від стіни до стіни, від кута до кута, крок за кроком, метр за метром, де вивчений кожен дюйм, кожна тріщинка в стіні, кожна цеглина і нібито все без змін, все так як було, але ніби не так бо в тому місці стіни яке знаходиться навпроти вікна з'явився дивний портал у вигляді темного прямокутника він дуже схожий на двері але самих дверей не має тільки отвір від них. Цього раніше тут не було. Ні-ні! Стіна стояла ціла, суцільна, а тепер є прохід. Тільки що там за ним не розгледіти, надто темно й хоч очі Бориса звикли до темряви вони все одно нічого не бачать. Тимоха наближається малими невпевненими кроками до виходу там на нього може чекати що завгодно. Лячно покидати свою тюрму, страшно перетинати межу між місцем де тобі усе знайоме хоч воно має безліч різних недоліків і переходити в інше яке обіцяє набагато кращі перспективи, обіцяє та не завжди виконує. Він як той звір якого довго тримали в клітці та ось на решті випускають на волю, звір стоїть дивиться у відкриті дверцята, але виходити не поспішає, він прив'язаний до клітки невидимими путами, а розірвати їх не просто.