Розділ 13

   Ми прокинулись від гучної сварки. З кухні доносились сердиті голоси дядька і тітки. Перед тим, як зайти я трошки постояла за дверима, намагаючись збагнути, що відбувається. Дядько кричав на Раїсу, що це вона винна у всьому, бо розпестила доньку, забагато їй дозволяє. А та, не добираючи виразів, горланила, що це ми з мамою винні. А найгірший ворог – я. Ну, звісно. І чому я не здивована? Хто ж тут ще може бути винний, як не Мілана? А в чому, власне я винна? Несміливо заходжу і питаю, що сталося. На мене тут же налітає Раїса:

̶  Ще питаєш? Дивись! – тицяє мені під ніс папір. – Бачиш що ти накоїла! Через тебе Анастасія пішла з дому! Де тепер її шукати? Мовчиш? Біда б вас забрала усіх! – кричить до мене тітка. Я шокована. Не знаю, що казати. Дивлюся запитально на дядька Степана. Він каже до жінки:

̶  Досить. Перестань, Рая! Це нічого не поможе, кричи, не кричи. Треба подумати де вона могла б бути, – все-таки чоловіча логіка перемогла в ньому емоції.

̶  А що в записці? – несміло питаю. Дядько подав мені злощасний папір. Я перебігла очима незграбну писанину Насті. Пише, що не повернеться додому, поки батьки не передумають одружувати мене з Артемом. Що їй набридло, що все дістається тій зануді, тобто мені. А її, мовляв, ніхто не любить і не розуміє. Артем все одно буде її. І не шукати її, поки не буде, як вона сказала. Інакше забути про неї. Отак.

  Питаю дядька, що він буде робити, чи не передумав одружувати мене з Артемом.

̶  Мілано, зрозумій, все не так просто. Батьки Артема і слухати не хочуть про Настю. Їм потрібна ти. І, щоб там не робила Настя, вони не погодяться на заміну. Та й Артем теж. Ніде вона не дінеться, повернеться, коли закінчаться гроші! – Рая,  почувши це, скипіла ще сильніше. Кинула з усієї сили рушник, який тримала в руці об стіл.

̶  Як ти можеш так говорити? Тобі зовсім байдуже до моєї дитини!? Вона ж має готуватися зараз до екзаменів і випускного, а не тинятись хтозна-де! Роби щось!

̶  Що робити? Ти дзвони до неї, вмовляй. А, як вмовиш повернутися, я поїду заберу, – спокійніше сказав дядько до Раїси.

   Та почала ще щось кричати, потім прийшла мама. Вона до мами почала чіплятись, звинувачувати у всіх гріхах світу. Подальші фрази Раїси, якби звучали по телебаченню довелося б замасковувати звуком п-і-і. Моя  бідна мама стояла, як помиями облита. А далі почала повільно сповзати по стіні на підлогу, тримаючись за серце. Я кинулась до неї. Дядько теж. Вирішили викликати швидку. А тим часом поклали маму на диванчик і дали ліки, які вона приймала перед тим. Як же хотілось в той момент спалити одним поглядом ту змію, Раїсу. Стільки заздрості і злості в одній такій симпатичній жінці! Але симпатична вона, коли посміхається, а коли скандалить, перетворюється на потвору. Обличчя викривлене, очі, здається вибризкують яд, голос стає різким, мов металевим. Тоді хочеться зникнути, щоб не бачити її ніколи більше.

  Минуло 3 дні, відколи я сиджу в лікарні біля мами. За цей час тільки не на довго їздила додому помитись, перевдягнутись і назад. Не можу ні їсти ні спати. Як тільки задрімаю, починають мучити кошмари. Сниться, що мама падає в глибочезну прірву, а я намагаюсь зловити її, але не встигаю. Або, що вона тоне в трясовині і я знов не можу їй помогти. Прокидаюсь в холодному поту і сльозах. Дуже важко.

   Прогнози лікарів невтішні. Кажуть без операції максимум 7–8 місяців мама потягне, від сили, рік. І то в дуже хороших умовах. А які в нас умови? Поняття не маю, що робити. Дядько поки-що оплачує лікування, на щастя. А от операцію, не обіцяє, якщо я не послухаюсь його. І чого він такий впертий? Невже так шкода грошей? Ну так, сума немала, але ж він її має.

  З роботою теж проблема. Не знаю, чи дочекається мене те місце в салоні. Алла вже почала ходити. А я застрягла біля мами. Як же її покинути? Ще маю надію, що мене візьмуть, але, хтозна.

  А ще, мені не дає спокою те, що Роберт перестав дзвонити. Я часто про нього думаю. Що могло статись? Чому втратив інтерес до мене? Чи, може в нього якісь проблеми? Хоч би пару слів сказав, чи написав. А  сама я так і не наважилась дзвонити. Мучилась, мучилась, нарешті вчора написала йому на вайбер. Сказала, що скучила, що хвилююсь чи все в нього гаразд. Тепер чекаю, може хоч попрощатися подзвонить, або напише щось.

  Від Анастасії новин нема, чи Рая не каже. Руслан сказав, що здогадується де вона є. Але не поспішає нічого робити.

  Вчора відвідати маму приходили Артем з батьками. Такі турботливі, питали, співчували. А на мене дивилися якось багатозначно. Від цього погляду ставало незатишно. Чого вони до мене вчепилися? Хіба мало дівчат? Я намагалась поводитися спокійно.

  А сьогодні, саме, коли я стояла біля вікна і  зажурено дивилась на людей, які радісно прогулювалися по алеях, прийшов Артем. Він покликав мене в коридор і почав придобрюватися.

̶  Мілано, мені шкода, що твоя мама хвора. І вибач за мою дурну поведінку тоді в ресторані. Я втратив голову, ̶ його голос звучав так, наче хотів загіпнотизувати.  ̶ Ти не так мене зрозуміла. Я не такий легковажний, як ти думаєш. Я не просто хочу розважатися з тобою, я хочу, щоб ти стала моєю справжньою дружиною, другом і повноправним членом сім’ї. Розумієш? І мої батьки хочуть. Вони з радістю допоможуть вашій мамі, якщо ти... – він затнувся, не знаючи, як сказати далі.

̶  Якщо я вийду за тебе, так? – я доказала його думку. По виразу обличчя побачила, що вгадала. Саме це він мав сказати. Далі він знову почав: