Розділ 16

  Як же я скучила за рідним домом. Хоч тут і нелегко але, все-таки, це наш рідний дім. Тут пройшла більшість мого життя. Цей мальовничий дерев’яний будинок з терасами і балконом, наші клумби з трояндами і іншими квітами, сад. Наша затишна кухня. Як же мені всього цього бракувало. А лікарняна їжа? Не доведи, Господи, ще щось таке їсти. Наш котик Димок, так приємно, що він до мене знов лащиться, скучила за цими відчуттями. Він в нас дуже хороший, слухняний. Окрім тих періодів, коли приходить весна і в нього зриває дах. Тоді може пропадати по 2 тижні. А повертається з таким виглядом, наче ним асфальт чистили. Худющий, облізлий. Але це вже минуло і Димок знов красень.

  З самого ранку я з задоволенням взялася за приготування чогось смачного. Спочатку посмажила сирники, потім ще зробила салат зі свіжої домашньої зелені та редиски. А до салату, гарячі бутерброди з куркою і сиром. На обід запланувала червоний борщ. Справжній. В лікарні все не таке. Треба і маму і себе нагодувати хорошою домашньою їжею.

  Пораючись на кухні, я обдумувала, що робити з Робертом. Мабуть варто спробувати виправдатись. Але, як? От, якби дізнатись, хто і що йому показав, було б легше. Спробую.

  Мама з такою радістю наминала сирники, що аж любо глянути. Казала, що вдома і стіни лікують. Ага, лікують. Коли декого нема вдома.

  Після сніданку, коли від сирників залишився тільки запах, всі порозходилися по своїх справах. Анастасія ще допивала каву і щось дивилась в телефоні, потім пішла в туалет. Я переконавшись, що ніхто не бачить, швиденько взяла апарат і подивилась у вайбері. Як я й думала. Вона вислала Роберту фото, де Артем обіймає мене в напівтемному коридорі. От же, зараза! Вона, що слідкувала за нами? Дивлюся далі по контактах. Ага! Артем, це він вислав їй те фото! Не може бути. Хто ж його зробив? Мабуть, когось попросив. Але сумніви розвіялися. Я поклала телефон на місце, зробивши вигляд, що не переставала мити посуд. Настя вийшла з ванни, забрала телефон і пішла.

  Я полегшено зітхнула. Ця парочка заодно проти мене. Що ж, хто поінформований, той озброєний. От недарма я не вірила Артему. Вони з Настею явно два чоботи пара – двоє самозакоханих лицемірів. Не варто їм заважати, хай би цей мажор одружився з нею, так йому й треба. Але, що ж з грошима на операцію? Безвихідь. Мій настрій знову погіршився. Тому, коли після обіду Руслан,  запропонував піти на озеро, я була рада. День видався спекотний, сонячний. Водичка, мабуть тепла.

  Як же приємно хлюпатись в теплому озері, плавати. Хоч, правду кажучи, плавець з мене нікудишній. Руслан завжди сміється з мене, що я лише  роблю багато бризок, а пливу повільно. Хоч і живу біля озера, а плаваю погано, на відміну від Алли. Та може дати фору всім місцевим дівчатам. Ну, що зробиш, не русалка я. Але хлюпатись в воді можу довго, якщо є можливість. Ми з братом дуріли, сміялися, він жартував, що буде мене топити, а я тікала. Потім до нас приєднались ще наші знайомі з села. Весело. Я навіть забула на той час про свої проблеми.

  Ввечері дядько Степан повідомив, що в неділю будуть святкувати річницю їх з Раїсою шлюбу. Замовили ресторан у Львові. Я непомітно зітхнула і ми переглянулись з мамою. Добре хоч не вдома. Компанія передбачалася невелика, самі свої, як виразилась Рая.

  Наступного дня я пішла в салон поговорити про роботу. Власниці не було на місці, тому я її чекала. Тим часом з цікавістю розглядала все, придивлялась до роботи дівчат. Вони мені люб’язно дозволили це, коли Алла їм сказала, що я, можливо, буду тут працювати. Салон справді дуже стильний. Сучасні крісла, мийки голови, сушки і інше. Вишуканий дизайн в веселих жовто-помаранчевих тонах. На стіні, що навпроти дзеркал в найбільшому залі великий оригінальний годинник – посередині механізм зі стрілками прикріплений до стіни, а довкола, теж просто на стіні позначки – цифри чудернацької форми. Всі меблі, полиці дуже добре продумані, функціональні. При вході і в протилежному куті залу два невеликі м’які дивани. Зали для епіляції, манікюру, косметолога теж дуже гарні. Мені сподобалось. Хотілося б тут працювати. Поки Алла проводила мені екскурсію, в неї задзвонив телефон. З розмови я зрозуміла що це той художник, що вона його стригла на екзамені. Звісно ж, я почала розпитувати подругу, що і як.

̶  Мілано, знаєш, він досить милий, такий творчий, оригінальний. І вже майже написав мій портрет – сміючись розказує Алла.

̶  Ого! І коли вже встиг? Покажеш? Мені цікаво.

̶  Покажу, звичайно, коли буде готовий. Хоч він каже, що не віддасть мені, тільки покаже. Дуже хоче залишити собі свою музу... – сміється.

̶  Ну звісно, муза ти наша, – теж сміюся.  ̶  Рада за тебе. Може й вийде щось у вас.

̶  Та не знаю. Він такий... В хмарах десь витає часто, знаєш, як творчі люди. А в тебе що? – ми посідали в підсобці пити каву. В Алли саме була маленька перерва. Я, потрошку смакуючи запашний напій, розказала їй, що знайшла в телефоні Насті. Алла розсердилась:

̶  От бачиш? Ну не гадина, а? Я так і знала. Але не думала, що вони разом діяли. Знаєш, я підозрюю, хто зробив те фото. Я згадала, що невдовзі перед тим, як іти танцювати, Артем щось просив офіціанта і показував телефон. Тоді я не звернула уваги... – я кивнула.

̶  Все вияснюється. От, тільки, що робити? Може, я подзвоню сьогодні до Роберта і все йому поясню? – запропонувала я. Подруга підтримала мою ідею.

  Я поговорила з власницею салону, вона виявилась не проти щоб я приходила працювати.