Мрія на коні

Розділ 20

  По дорозі до Варшави ми мали час обдумати все, що сталося останнім часом. Дуже шкода, що довелося покинути ту роботу. Нам подобалось працювати в тому готелі, подобалось містечко, море. Все було, певно надто добре, щоб бути правдою. От і обірвалося. Так по-дурному вийшло. Я ніяк не могла заспокоїтись. Треба ж, щоб так співпало моє ім’я і тієї німкені. А вона винахідлива, зараза.

    І все б нічого, от тільки грошей на операцію ще малувато і повертатися додому не можна. Дядько ще не скучив, думаю. Прибувши на вокзал в Варшаві, ми почувалися розгубленими, не знали, що робити, куди йти. Посідали в залі очікування і обдумували свою ситуацію, чомусь прийняти рішення нелегко. Очевидно, що потрібно, або шукати тут якусь роботу, або повертатися додому. Я запитала Аллу, що вона вирішила.

̶  Дорогенька, якщо чесно, я вже хочу додому. Страшенно скучила за мамою і сестрою. Грошей трохи заробила, не сором показатися вдома. Але я не хочу залишати тебе саму, – вона так тепло поглянула на мене і погладила по плечі, що мені  враз пригадалася мама. Це вона так робила часто. Що ж, подруга має рацію. Їй логічно вже їхати додому. Але не мені. Я не можу. Не хочу, як би сильно не скучила за своїми.

̶  То їдь додому, прошу, не переживай за мене. Я не пропаду, – я старалась говорити бадьоро, приховуючи свій наростаючий неспокій. Не треба їй знати, як я боюся. Бо вона ж пожертвує своєю радістю задля мене. Я бачила останнім часом, як вона чимраз більше сумувала за рідними, але терпіла заради мене. Знала, що мені потрібні гроші. Алла послухала, задумалась на хвилину, а тоді сказала:

̶  Міланочко, а давай так зробимо: я позичу тобі гроші, яких тобі не вистачає на операцію, а колись мені віддаси. Це буде наш секрет. А зараз разом повернемося в Україну. Згода? – я розгублено дивилась на неї, не знаючи, що сказати. І хочеться, і колеться. З однієї сторони буде добре, якщо швидше зробимо мамі операцію, а з іншої, я боюсь потрапляти на очі дядькові і його жінці. Аж мороз по шкірі, як уявлю їх гримаси, коли я приїду.

  Я не встигла відповісти, як раптом почула дзвінкий дитячий голосок. До мене бігла з розкритими обіймами маленька красуня і кричала:

̶  Мілано! Яка я рада тебе бачити! – я підскочила з місця, присіла і не могла не розкрити навзаєм обійми. Вона влетіла з розгону в мої руки, ми обійнялися і почали сміятися і говорити.

̶  Івоно, я теж тебе рада бачити, як в тебе справи? – я шукала очима того, з ким сюди приїхала ця дитина. Позаду підійшла її бабуся і привіталася з нами. Ми дуже зраділи.

̶  От не сподівалася зустріти тут знайомі обличчя, – кажу з посмішкою. Пані Данута розказала нам, що вони власне прибули з Гданська, куди їздили відвідати маму Івони, яка там тимчасово працює. Мала хотіла покататися на поїзді, бо ще не пробувала перед тим. Я запитала Івону:

̶  І як? Тобі сподобалося їхати на поїзді? – вона закивала головою.

̶  Так, дуже класно. Там були ще дітки, ми бавилися. Одна дівчинка дала мені це, – показала нам яскраву кулькову ручку, на кінці якої висіла іграшка, рожеве сердечко. Івона була явно в захваті і від подорожі і від подарунка.

  Пані Данута запросила нас в кафетерій поблизу, щоб поговорити і перекусити. Коли всі трохи втамували апетит, мала запитала мене:

̶  Мілано, а ти приїхала до нас? – і так щиро заглядає в очі, що так і хочеться сказати «так.»

̶  Ні, золотко. Ми з моєю подругою Аллою, – і показую рукою, – Їздили працювати в Німеччину. А тепер... – я завагалась, що казати далі. Мабуть на моєму обличчі відобразилось хвилювання, бабуся Івони це помітила і щиро запитала:

̶  У вас якісь проблеми? Куди ви зараз? – ми з Аллою  дивилися то одна на другу, то на пані, не знаючи, що казати. Вона зрозуміла, що щось не так.

̶ Якщо потрібна якась допомога, кажіть, не соромтеся, будь ласка. Та й, взагалі, ми ваші боржники. Тепер ваша черга гостювали в нас, – вона посміхалась і щиро запрошувала. Івона миттю підхопила:

̶  Так! Приїдьте до нас в гості, я покажу вам Шоколад! – мабуть впевнена, що від такої спокуси не відмовимося нізащо. Ми засміялися. Я поглянула на Аллу, потім на пані і сказала:

̶  Якщо чесно, ми саме думали, що робити, коли зустріли вас. Алла вже хоче додому, а я хотіла б ще десь тут попрацювати, – Данута серйозно глянула на нас і сказала:

̶  То які проблеми? Робота знайдеться. Якщо хочете, можу хоч зараз подзвонити, – питально на нас подивилась. Ми погодилися. Тоді вона відійшла в бік і якийсь час розмовляла з кимось по телефону. Тим часом ми з Аллою вирішили що вона поїде в Україну, а я залишусь. Вона візьме мої гроші, додасть ще своїх і мамі можна буде ближчим часом зробити операцію. Від цієї думці я дуже зраділа.

  Коли пані Данута повернулася до нашого столика, ми саме грали з малою в тосі-тосі руками. Вона весело сміялася. Пані радісно повідомила нас, що є робота в салоні краси її знайомої. Квартиру вона нам теж поможе знайти. А на перший час можемо зупинитися в них вдома. Почувши це, Івона аж підскочила з радості.

̶  Ура! Мілана їде до нас! – вигукнула мала. Ми всі засміялися.

  Зрештою, ще трохи поговоривши, ми пішли пошукати транспорт для Алли додому. Друзі обіцяли чекати мене в машині. Перед тим, ми обмінялися номерами телефонів з пані Данутою.

   Прощання з Аллою було важке й довге. Ми обидві плакали. Я без кінця їй дякувала за все, що вона для мене зробила. Вона теж дякувала. Жартувала, що, якби не я, не побувала б навіть у поліцейському відділку ні разу. Наче це найцікавіше місце, яке ми побачили. Поїзд до Львова покинув вокзал, а я пішла шукати своїх знайомих, яких так і тягне назвати друзями.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше