Розділ 21

  Я нарешті знайшла авто пані Данути. На безкінечній стоянці це було нелегко. Вже почала трохи хвилюватися. Аж побачила синю Тойоту, з якої до мене через відчинені двері махала Івона. За кермом виявився водій, незнайомий мені молодий чоловік. Я відразу пригадала Роберта. Так хотілося запитати про нього, чи все в нього добре. Але я промовчала.

  Дорогою Івона не давала мені віддатись сумним думкам. Ми жваво розмовляли про різне. Мала красуня ввесь час щебетала, розказувала мені про свої речі, свого поні, про всяку всячину, яку за дитячим уявленням, мені життєво необхідно побачити. Потім пані згадала, якось між іншим, що її син поїхав по справах до Франції. Я не знала, чи радіти, чи засмучуватися. Згадуючи розповідь Івони про дядька, мені було цікаво побачити його, але я тут чужа, якось  легше, коли менше людей. То, може й краще, що його нема.

  Якби ж я знала тоді, який він і ким для мене стане цей загадковий дядько Івони.

  До Ґарноліна, містечка, де живуть мої нові знайомі ми їхали недовго. Це приблизно 20 кілометрів. Попри гомін маленької і нечисленні репліки пані Данути, я не могла зовсім відволіктися від своїх тривожних думок. Як там мама? Як Міра? Мені б дуже хотілося бути з мамою до і після операції. Але, як це зробити? Я не можу зараз поїхати додому. Припинити думати свої тривожні  думи мене змусила пані Данута:

̶  Ми приїхали. Ласкаво просимо до нашого дому, Мілано! – радісно сказала вона. Тільки тоді я озирнулась довкола і збагнула, що ми в’їжджаємо в дивовижної краси подвір’я. Я заніміла від захвату. Ми повиходили з машини і я почала жадібно розглядати кожен кут на подвір’ї і дім. А він... Просто казковий. В мого дядька великий і гарний дерев’яний будинок, але порівняно з цим, він  ̶  маленька скромна хатка.

  Я ще не бачила такого цікавого проекту. Ввесь дім збудований зі світлого дерева, але не цілих колод, а зі спеціально підібраних дощок, які гладенько вишліфувані й ідеально припасовані одна до одної. З трьох сторін будинку виступає балкон, який підтримують масивні балки, вирізані спереду хвилькою. Дах виступає далеко, аж до кінця балкону, тому можна бути на ньому навіть під час дощу. Поруччя балкону прикрашають ампельні квіти, що все ще трошки цвітуть, хоч пізня осінь. А на даху сонячні батареї. На першому поверсі кілька великих скляних дверей і панорамних вікон, з яких видніють елегантні портьєри пастельних тонів. Загалом цей великий двоповерховий дім справив на мене враження дуже сучасного, але разом і такого, наче це теремок зі старовинних казок.

  Територія досить велика. Багато газону, маленьке очко водне, як кажуть поляки на маленькі озерця. А біля нього зручна дерев’яна тераса, на якій стоять шезлонги з ротангу. Коло них такі ж плетені столики і крісла. Мабуть, господарі дому тут відпочивають влітку. Окремий кут подвір’я відділений для великої клумби троянд. Уявляю, яка тут краса влітку. Я не втрималась і пішла в першу чергу туди. Присіла помилуватися і понюхати королеву квітів, кілька квіток ще цвіли. Господиня дому підійшла і явно з задоволенням сказала:

̶  Це моя гордість, маленька колекція. А ще є в оранжереї. Якщо хочеш, потім покажу, – я з радістю відповіла:

̶  Так, було б чудово. Я в захваті. У вас настільки гарно, що просто бракує слів описати. Ваш дім, подвір’я, квіти – все чудове. Хто у вас головний дизайнер цього всього? – пані посміхнулась і загадково сказала:

̶  Ми все робимо разом з чоловіком. Здебільшого я піддаю ідею, а він помагає втілити. Іноді син помагає. Ну і працівники в нас, звісно, є. Бо ми б не змогли самі дбати про все це. Треба багато часу. Але троянди – це тільки моє, до них  нікому не дозволяю братися. Сама все роблю, – вона жартома помахала пальцем, немов забороняє торкатися її коштовних квітів. Я посміхнулась. Ще раз похвалила клумбу. Потім ми пішли в дім.

  В середині, як я й очікувала, теж дуже гарно. Просторо, світло. Продумана кожна деталь. Ми пройшли великий хол, зайшли до вітальні, де стоїть величезний м’який куток оббитий шкірою кремового кольору, стильний столик, м’які крісла. А навпроти вікна великий стіл з масивного дерева і крісла. Очевидно, деколи тут бувають великі гостини. Камін класичної форми додає особливого затишку і вишуканості кімнаті. Потім господиня показала мені кухню. О, це просто диво, а не кухня. Я стояла і  з таким захватом дивилась, що пані не стримала сміху. Мабуть, в мене був дурний вигляд. Наче кухні ніколи не бачила. Але я, як любителька куховарити, не могла не оцінити цього царства краси і функціональності. Велика, світла кухня обладнана по останньому слову техніки – мрія кожного кухаря-кондитера.

  Потім ми пішли нагору. Там пані Данута показала мені мою кімнату, тобто тимчасово мою. А далі за моєю кімната Івони, ще далі – її батьків, потім її дядька. А з другого боку через коридор – ще кілька гостьових і кімната господарів. Я запитала, чи їх діти живуть з ними. Господиня посміхнулась:

  Ні, як би мені не хотілось. Вони мають свої доми. А тут тільки гостюють деколи.

  Всередині моя кімната виявилась дуже простора і мила. Салатові пастельні стіни, велике вікно. Ліжко на двох, чомусь. А ще велика стильна шафа-купе, туалетний столик з пуфом і пухкий диванчик. Супер. Я б тут затрималась на довго.

  Після вечері спільної з паном Каролем, який стримано, але привітно мене зустрів, і Івоною, ми ще трохи гралися з нею в її кімнаті, вона мені показувала всі свої скарби, окрім найціннішого. Його  обіцяла показати мені, коли я приїду до них додому. Поні Шоколад живе там. А ще я дізналась, що мама дівчинки – музикантка, виступає з дуже відомим оркестром. Вона грає на саксофоні. Тому Івона не завжди може бути з мамою і дуже скучає  за нею. Деколи бабуся, тато, або няня возять її до мами туди, де та виступає, якщо вона довше в якомусь місці.