Розділ 23

  Знову безсонна ніч. Як це часто буває зі мною, коли треба прийняти важливе рішення. Спокуса подорожувати по Європі настільки велика що, здається, легко затьмарює всі страхи і сумніви. Але, вони таки є. Чи впораюсь я з обов'язками? А, якщо я не допильную і з малечею щось трапитися? Так я металась до ранку. Все таки хорошого у цій ідеї знайшла більше, ніж поганого. Подзвонила перед роботою пані Дануті. Вона дуже зраділа.

  В понеділок, відпрацювавши в салоні майже місяць, я розрахувалася. Як не дивно, моя директорка заплатила мені досить добре. Що це з нею? Та я рада. Гроші зайві не будуть. Єдине, що жаль було прощатися з новою подругою Ельою. Та ми домовилися зідзвонюватися.

  Після обіду я познайомилась з Монікою, мамою Івони. Ми сиділи в кухні пані Данути і розмовляли. Моя нова знайома дуже мені сподобалась. Струнка, дуже гарна брюнетка, доброзичлива. З витонченими манерами. Видно, що творча особистість. Досить емоційна. Поки ми пили какао і розмовляли про важливе, маленька красуня бігала і дражнилася з песиком. Її мама час від часу робила доньці зауваження, але досить стримано. І, взагалі, видно було, що в них дуже теплі стосунки і мала дуже любить свою маму. Це послужило для мене додатковим аргументом, щоб погодитися на цю роботу. Шкода щоб дівчинка залишалась без мами.

  Але не все так просто. В мене ж теж є мама. І я вирішила відразу попросити, щоб мене відпустили на трохи додому, поки мамі зроблять операцію. Хочеться бути поряд у важкі моменти. Операцію призначили за 3 тижні. Але чи дозволять мені поїхати? Я запитала про це пані  Моніку.

̶  Коли ти хочеш поїхати? – запитала вона спокійно.

̶  Через майже 3 тижні.

̶  Ти вже скучила за сім’єю? Я чула, що ти перед тим була в Німеччині, – поцікавилась Моніка.

̶  Так, дуже. Але причина не лише в тому, – я трохи вагалась, чи розказувати їм про маму, але наважилась. – Моя мама хвора. Скоро їй зроблять операцію на серці. Я хотіла б побути з нею хоч трохи після цього. А потім повернуся до вас, – вони уважно вислухавши, поспівчували мені. Потім Дануся, як її називає чоловік, запитала мене:

̶  То, ти через це поїхала в Німеччину? Щоб помогли мамі? – я кивнула. – Скільки ти хочеш  побути вдома?

̶  Не знаю. Хоча б тиждень, два, якщо дозволите, – я смиренно дивилась на них, очікуючи відповіді.

̶  Добре. Зробимо так: в четвер ми поїдемо до Берліна на концерт. Потім ще два, в Кракові і Лодзі. А тоді можеш їхати. Але не надовго. Максимум 10 днів. Домовилися? – твердо мовила Моніка.

̶  Добре. Дякую,  – відповіла. Це ліпше ніж нічого, хоч і небагато. Я зраділа, що таки зможу поєднати і нову роботу і допомогу мамі. Боялась, що зовсім не відпустять. Ура!

  Потім Моніка запитала мене про мою сім’ю, життя в Україні. Я розказувала. Так ми довгенько розмовляли. Я також дізналась багато чого про них. Це досить цікава сімейка. Моніка розказувала про свою роботу, подорожі. Захопливе в неї життя. Хоча, мабуть, нелегке.

   Мене приємно вражає те, як просто, без зайвої пихи і зарозумілості ставляться до мене ці люди. А я ж явно їм не рівня. Дивно, як буває. Це мене дуже тішить, що попри багатство, вони дуже щирі і прості. Невже воно не всіх псує?

  Вже наступного дня я  переїхала жити до Івони. В них виявився не гірший будинок, ніж в Дужеків. Хіба, що трошки менший і подвір’я без троянд. Господаря дому не було, поїхав кудись на тиждень.

  Ми з маленькою непосидою бавилися цілий вечір. А наступного ранку, коли Моніка з малою поїхали в магазин, я мала завдання щось приготувати на обід. Хоча в них є кухарка, але сьогодні відпросилась.

  Івона замовила картоплю з підливкою. То ж я взялась до роботи. Але перед тим ввімкнула музику. Це додає енергії. Якось я випадково натрапила на пісню «Бона сера, сеньйорина.» Була  вражена, як багато є різних її версій на різних мовах. Тому зараз теж відкрила собі цю пісню і почала готувати. Настрій був чудовий, тому я почала підспівувати, пританцьовувати, виляти попою в простих шортиках під ритм мелодії.

  Десь під кінець третьої пісні, саме на фразі “Поцілуй мене на добраніч” коли впала ложка зі столу, я нагнулася її піднімати і теж покрутила своєю філейною частиною, виписуючи вісімку, потім повернулась і... Застигла.  В дверях стояв і дивився на мене з посмішкою той красунчик, якого я бачила біля квіткового магазину. Не може бути! Що він тут робить? Від несподіванки я так і стала з ложкою в руці і не знаю, що казати. Тупо посміхаюся. Не сподівалася, що моє «шоу» хтось побачить. Почервоніла, як буряк.

̶  Привіт. Вибач, що перебив. В тебе класно виходить, – він сміється з мене.

̶  А... Я... Дякую. І давно ви тут?

̶  Достатньо, щоб побачити, що в цьому домі з’явилася дуже цікава дівчина, – каже, лукаво посміхаючись. – Ти Мілана, так? Мама розказувала.

̶  Так... А ти – Рітік, ой Каміль, так? – я від хвилювання все переплутала. Він засміявся.

̶  Так, я Каміль, син пані Данути і брат Моніки. Приємно познайомитися.

̶  Навзаєм.

̶  А, де мала?

̶  Вони поїхали в магазин, скоро повернуться.

̶  А, що ти готуєш? – запитує, підійшовши ближче. Його просте звернення помогло мені трохи опануватися.