Розділ 24

  Коли Каміль пішов, я хоч трохи заспокоїлась і закінчила готувати обід. Але не думати про нього виявилось важко. Я взяла телефон, мимоволі заглянула в фотографії, де ми з Робертом. Здається, минула ціла вічність з того часу. Я його не забула, але тих почуттів, що були на початку вже давно нема. Вони дуже схожі з Камільом, не даремно ж друзі. Не ззовні, а характери, поведінка. Обидва дуже милі, уважні. Мене здивувало, що він помітив, коли я стала сумна. Треба ж таке.

  Каміль так і не прийшов на обід. Поїхав кудись. А Івона після обіду потягла мене показувати свій найцінніший скарб – Шоколад. На задньому дворі є невеличка конюшня і загін. Там живе улюбленець публіки – коричневий поні. Ми довго його гладили, годували. Таких коней навіть я не боюсь. Як же добре з цією дівчинкою. Нам обом комфортно в товаристві одна одної.

  Поїздка в Берлін мені дуже сподобалась. Ми літали літаком туди і назад. Там поселилися в дорогому готелі майже в центрі міста.

  Ввечері Моніка взяла нас з собою на концерт. А, щоб я не виглядала, як бідний родич, купила мені перед тим цілий комплект вечірнього одягу. Це просто неймовірно – я в красивій довгій сукні, дорогих лабутенах і з зачіскою, як в принцеси, сиджу в лоджії розкішного залу і слухаю величний оркестр. Навіть не знала, що мені так подобається класична музика. Я не могла повірити своїм очам і вухам. Це відбувається зі мною? Повна зала розкішно вбраних людей, вище суспільство і я серед них. Фантастика! Івона з захватом дивилась на свою маму на сцені і раз у раз поглядала на мою реакцію. Потім шепотіла:

̶  Правда, гарно? Я ж тобі казала, що моя мама гарно грає, – я радо погоджувалась з нею і дякувала за те, що взяла мене на концерт. Мала ще більше розквітала. Наш охоронець постійно був неподалік. Трохи дивні відчуття. Але, мабуть, так треба, якщо вони хочуть, щоб донька була під таким подвійним наглядом.

  Після концерту ми з моєю підопічною пішли за куліси до її мами. Постоявши скромно в стороні, поки музиканти спілкуватися з журналістами, ми підійшли ближче. Якийсь фотограф підбіг і зробив нам трьом фото. Моніка не заперечувала.

  Наступного дня, коли ми вже були дома, Івона показала мені фото в планшеті. Я розкрила рот від здивування. На ньому я виглядала не гірше, ніж зірка музики, її мама. А мала стояла між нами обома і щасливо посміхалась. Та сіра з рожевим блискуча сукня таки мені личить. Що ж, здається, ще одна мрія збулася. Мені давно хотілося побувати хоч на якомусь концерті. А це навіть краще, ніж я мріяла. А фото в інтернет виданні – про нього я ніколи і не думала. Там ще й коротка стаття під низом. Написано, що учасниця оркестру, Моніка Гапчиньська вирішила частіше брати з собою на гастролі свою чарівну донечку Івону. А тому разом з ними тепер подорожуватиме помічниця, пані Мілана Марешко. Далі похвала для Моніки, як чудової мами і талановитої музикантки.

 І коли вони встигли дізнатися моє ім’я? Очевидно розпитали в Моніки, бо я нікому не казала.

  Другу половину п’ятниці ми провели в кінному клубі. Малеча дуже просила маму відвести її туди. Моніка з донькою поїхали кататися удвох на одному коні. А я залишилась погуляти. Я була, м’яко кажучи, вражена величиною і красою всього цього господарства. Але найбільше – кіньми. Я ніколи не бачила так багато чудових породистих коней. Та, що там, я й одного такого не бачила, хіба, що в інтернеті. Неочікувано для себе, я прикипіла поглядом до одного височезного темно-коричневого скакуна. Він стояв у загоні і наблизивши до мене голову, обнюхував мою руку. Чомусь я враз забула всі застереження дядька, про те, що коні небезпечні. Захотілося погладити цього красеня, а навіть обійняти. Його шерсть така гладенька, наче шовк. Я почала легенько гладити його мордочку. Він, здається, був не проти. Я почала тихо  з ним розмовляти українською, хвалити його красу і силу. Не впізнавала сама себе.

̶   Як тобі вдалося? Він переважно не підпускає до себе чужих, – раптом почула голос Каміля в себе за спиною.

̶  Не знаю. Просто він мені дуже сподобався і я підійшла.

̶  Любиш коней? – поцікавився хлопець. Що йому сказати?

̶  Е-е, так, з сьогоднішнього дня, – сміюся. – Раніше я ніколи не бачила такої краси. І мені казали, що коні небезпечні, тому я їх боялась. А сьогодні... Не знаю. Щось змінилося. У вас тут чудово, – вирішила сказати, як є, свої враження. Він пильно глянув на мене, а тоді сказав:

̶  Справді? Щось не помітно страху. А хочеш покататися? – від несподіванки я трохи розхвилювалась.

̶  Не знаю. А мене хтось навчить? Що для цього потрібно? – сама не знаю чому, але категорично відмовлятися чомусь не хотілось. Хоч страх нікуди не подівся. Власник Омара, як я потім дізналась, погладив свого улюбленця по голові, по гриві і сказав йому:

̶  Ну, що Омаре, навчимо цю дівчину кататися? Можемо познайомити її з твоєю подругою, Зіркою. Так? – потім звернувся до мене:

̶  Ходімо, я покажу тобі одну дуже спокійну кобилу, вона тобі сподобається. А потім перевдягнешся і покатаємось трошки, ̶ нічого собі. Отак просто? Покатаємось? Та в них тут ще й переодягтися є в що. Чудово. Та я ж помру від розриву серця. Не залізу я на цього височезного звіра!

   Каміль помітив моє хвилювання і почав мене заспокоювати. А тим часом ми підійшли до стійла з дивовижною золотистою кобилою. Вона справді схожа на зірку. Наче світиться. Висока, граціозна, з добрими очима. Мене, мов підмінили. Я раптом захотіла на ній покататися. Чомусь мені здалося, що саме ця тварина нізащо мене не образить. Так і Каміль сказав. Познайомив нас, дав мені морквину, щоб пригостити нову подругу. Потім я пішла переодягтися в спеціальний одяг і взуття, а хлопець пішов по свого друга, Омара.