Розділ 26

  Поки що, все йшло досить добре. Залишилося ще з’їздити з Івоною на концерт в Лодзь, а потім можна буде поїхати додому, до мами. Це і тішить і лякає  водночас. Ми майже щодня розмовляємо з мамою і я знаю, що все йде за планом. Операція приблизно 18 грудня. Але, чомусь дуже страшно побачити знову своїх «любих» родичів, а особливо дядька. Ми так ні разу і не говорили з ним, відколи я поїхала в Німеччину. Як він мене зустріне? Сподіваюсь, що вже охолонув. Все-таки, минуло досить часу. Я говорила деколи по телефону з Русланом, часто з Аллою, але з дядьком і його «милими» дівчатами, ні.

  Цього разу ми з дитиною поїхали в Лодзь без Моніки. Вона виїхала на 2 дні раніше. Саме повернувся з відрядження тато Івони, вона хотіла побути з ним. Водій Марек повіз нас машиною пізніше. Я з дівчинкою бавилась в її кімнаті, коли до нас постукала покоївка і сказала, що тато приїхав і хоче бачити Івону.

   Ми спустилися вниз. У вітальні нас зустрів високий худорлявий чоловік. Досить презентабельний, стильно вдягнений. Але було в ньому щось таке, що мене насторожувало. Якийсь надто липкий погляд.

  Малеча з радісними криками кинулась в його обійми. Чоловік підхопив і закружляв її по кімнаті. Яка чудова зустріч. Я мовчки спостерігала.

̶  Привіт, донечко! Як же я скучив за тобою!

̶  А я теж скучила, сильно, сильно! — кричала мала і цілувала татка в щоки, він її теж.

̶  Як у вас тут справи? Бачу, в тебе нова няня? Познайомиш мене? — він поглянув на мене з приязною посмішкою, а тоді на доньку. Тепер ясно на кого схожа Івона. В неї таке ж, як в нього, золотисте хвилясте волосся, риси обличчя, явно татові.

̶  Так, це Мілана, моя подруга, — відрекомендувала мене дівчинка.

̶  Твоя подруга? Цікаво... А я Хуберт, тато цієї красуні і господар цього дому, – він оглянув мене, оцінюючим поглядом.  ̶  Що ж, добре, що ви подружилися. Що у вас тут нового? Що ви робили поки мене не було? — я сказала, що рада познайомитися, похвалила його доньку.

̶  Ми з Міланою бавилися. А ще ми їздили з мамою і з нею кататися на конях до Каміля. Знаєш, він вчив Мілану кататися і їй сподобалося, — мала, як завжди, не замовкала. Хуберт з посмішкою її слухав, поглядав на мене.

  Потім він повів доньку гуляти, а мені дав вільний час. Тож я вирішила подивитися, як справи в кухні. Здається, сьогодні їх кухарка готувала котлети. Прийшовши до кухню, я побачила, що робота кипить і взялась помагати. Господиня була не проти.

  Ми вже майже закінчили готувати котлети, рис з овочами і салат як в дверях неочікувано з’явилися дві постаті.

̶  А, що у вас так смачно пахне? — запитав з порога Каміль. Я саме перемішувала  салат, коли за ним показався Роберт. Мене чомусь кинуло в жар. Неочікувано, я заніміла. А Роберт побачив мене і теж розгубився. Ми дивилися одне на одного, не знаючи, що казати. Каміль помітив нашу дивну поведінку і сказав:

̶  Що це з вами? Ви знайомі? — невже друг нічого йому не розказував? Не розумію. Пауза затягнулася. Нарешті я отямилась і привіталась з натягнутою посмішкою. Роберт теж. А потім пані кухарка сказала, що хлопці через 10 хвилин можуть приходити в їдальню обідати. А ще попросила мене покликати пана Хуберта і малечу. Хлопці повиходили з кухні, я за ними. Вони  одразу пішли мити руки, а я, знайшовши свою підопічну і приготувавши її до обіду, пішла помагати накривати на стіл. Ввесь час поки ми їли, я сиділа, як на гарячому. Роберт кидав на мене незрозумілі погляди, я опускала очі. Ніяк не могла взяти себе в руки. І чому я так хвилююся? Я, наче і нікому нічого не винна. Мабуть всім було помітно, що я мовчазна, як ніколи. Навіть Івона зауважила, запитала:

̶  Мілано, ти чому така сумна? Бо я гралася з татом? Не переживай, я із тобою пограюся, — я засміялася, не витримала.

̶  Ні, дорогенька, все добре. Я ж знаю, ти скучила за татом, Програємося потім. Як ти хочеш? Може поскладаємо пазли?

̶ Добре, тільки потім. Я ще маю багато, що розказати таткові, — ми з Хубертом переглянулись і засміялись. Ця мала може заговорити мало не до смерті. Каміль поводився як і раніше, весело, розмовляв з чоловіками про якісь справи. Жартував з усіма, крім мене. На мене він якось дивно поглядав. Наче хотів щось запитати, але стримався. Роберт, як і я, мало говорив, був не дуже веселий.

  Після обіду, виходячи з їдальні, Роберт шепнув мені:

̶  Прийди на терасу, поговоримо, — я кивнула в знак згоди. А серце забилося ще частіше. Що він скаже? Чи знову буде звинувачувати мене? Я мимоволі торкнулася маминого перстня. Хотілось заспокоїтися.

  Прийшовши на терасу, я застала Роберта, що стояв спиною до мене спертий на поручень. Він задумався. Я вирішила, будь що буде, але пояснити йому правду.

̶  Ти ще сердишся на мене? — питаю впівголоса.

̶  Ні. А ти? — він повернувся  і пильно заглянув мені в очі.

̶  Я не знаю, що думати. Багато часу минуло. Ти не повірив моїм поясненням, так? Думаєш, я тебе обманювала?

̶  А, ні? — хлопець говорив тихо, дивився так, наче хотів знайти відповідь у моїх очах. Я зробила спробу все пояснити. А там, як хоче.

̶  Ти багато чого не знаєш. Але правда в тому, що я тебе не дурила і з Артемом в мене нічого не було. Він чіплявся до мене, навмисне організував те фото, щоб нас посварити. Мені справді дуже шкода.