Розділ 30

   Час невблаганно летить. Моя відпустка закінчується. Приємно, що мамине здоров’я стає краще, хоча пройшло надто мало часу, щоб впевнено сказати, що все найгірше позаду. Але маємо надію, що  мама видужає повністю і можна буде багато років жити і не перейматися станом серця. Хоча, берегтися, звичайно, треба. Часто перевіряти, пити ліки. Але це вже не страшно.

  Ми з сестрою по черзі сиділи біля мами в лікарні, а часто й обоє. Вдома я була мало. Та того вистачило, щоб зрозуміти, що Раїса не змінилась. А от Руслан, так. Явно посерйознішав. Пішов таки працювати на батькову фірму. Навіть казав, що йому починає подобатися вникати в тонкощі виробництва і торгівлі деревом. Мене це дуже потішило. Нарешті мій брат зайнятий роботою, а не тільки гулянками.

  Мирослава теж в порядку, якщо можна так сказати. Все по старому. Учні, домашні справи. Вона вміє себе зайняти чимось, щоб не сидіти й не думати про свою тяжку долю.

  Весілля Насті і Артема призначили на 16 лютого. Поки ще не дуже великий живіт. Хоча... Його і тепер  вже добре видно. Мама казала, що батьки Артема в розпачі від того, яка невістка їм дісталась. Сварилися з дядьком Степаном. А, що він може зробити? Все вже зробив Артем, а тепер вибір невеликий. А, що? Хотіли невістку і внуків? Отримали. Хай тепер тішаться.

  Алла розказала, що її стосунки з тим художником закінчилися. Тепер окрім роботи, немає нічого цікавого. Я вирішила, що було б чудово запросити її в Польщу і знайти якогось хорошого хлопця. Але, поки не знаю, як це зробити. Коли я була дома, кілька раз дзвонив Роберт. Ми мило побалакали. Але, як не старалась, я не можу не думати про Каміля. Чомусь часто згадую, як він вчив мене їздити верхи, як смішно грався з малою. Він не тільки успішний бізнесмен, спортсмен, а й просто хороша людина. Не знаю чому, але я вірю в це. Хоча мало його знаю. Але з того, що знаю і встигла побачити, все вказує на те, що він не здатен на підлість чи жорстокість. Людина, яка так любить свою сім’ю і тварин не може бути такою. Я бачила, як сильно його люблять всі рідні. Особливо Івона. Вона, якби могла, залишилася б з ним жити.

  Роберт розповів мені, що та Гонората вчепилась до Каміля на якомусь благодійному вечорі десь за 2 тижні до того, як я з ним познайомилась. Дивно, але мені полегшало, коли я дізналась, що він з нею всього 2 чи 3 тижні, один з яких був у Франції. Що ж, в такому разі можна сподіватися, що це в них несерйозно і скоро він буде вільний. О, люди, куди це я? Розмріялася. Ніяк на землю не спущуся. Сто разів кажу собі, забудь його, щоб потім не плакати, але щоразу програю битву з собою. Все про нього нагадує — коні, діти, пісня бона сера. Мабуть, я геть не мудра. Знаю, що нічого не вийде, а все одно мрію.

  Перед від’їздом я цілий вечір провела за розмовами з мамою. Ми сиділи на кухні, пили капучіно і гомоніли про все на світі.

̶   Мамочко, яка ж я щаслива, що ти в мене є, — розчулено кажу рідненькій.

̶  І я дуже щаслива, донечко. Я так пишаюся тобою. І батько пишався б тобою, як би був зараз живий, — вона змахнула сльозу, що виступила з ока. — Ти так старалась, щоб заробити мені на операцію. Мабуть нелегко тобі було на чужині, га? Я знаю, ти не хочеш мені нічого поганого говорити, але хоч щось скажи.

̶  Мамочко, так і є. Не хочу тебе засмучувати. Але все не так погано. Загалом, нам пощастило з роботою. А та, що зараз в мене, взагалі, не робота, а мрія. Я подорожую по найгарніших містах Європи, бавлюся з милою дитиною, та ще й мені за це платять. Хіба не чудово? – єдиний мінус – Хуберт. Я  тривожилася про це, але сподівалась, що якось це вирішиться.

̶  Так, чудово. Я дуже рада за тебе. Хай би все так було добре й далі. Але мені, все одно за тебе неспокійно, коли ти так далеко. Може, залишайся?

̶  Ні, не можу. Я обіцяла повернутися. Та й робота справді хороша і заробіток. Побуду ще трохи, а там побачимо, — в той момент мені чомусь знову згадався Каміль. Від самої думки, щоб більше його не побачити стало дуже погано. Чого б це?

̶  Мамо, скажи, а як зрозуміти, що ти кохаєш когось по-справжньому і будеш з ним щаслива? — я вирішила запитати, хоч знала, що вона відразу здогадається про щось.

̶  Люба, це непросто. Але треба подумати і чесно відповісти на такі запитання, наприклад: що буде, якщо цієї людини не стане в моєму житті? Що саме в ньому подобається? Зовнішність? Статус, шарм, чи позитивні риси характеру? Чи я знаю недоліки цієї людини, чи не бачу їх? Вони у всіх є, але закохана людина їх не бачить. Тому треба почекати, поки почуття стануть більш тверезі, тоді побачиш мінуси людини і зможеш вирішити, чи зможеш ти з ними миритися з дня в день. Чи робить та людина тебе кращою, чи навпаки, погано впливає? І таких запитань є ще багато. Головне не обманювати саму себе, а відповідати чесно,  — слухаючи маму, я пробувала дати собі відповіді на ті питання і зрозуміла, що поки недобре знаю плюси і мінуси Каміля. Особливо мінуси. Я їх поки не бачу. Значить, треба почекати.

̶  Цікаво. Дякую.

̶  Так. Але, знаєш, щоб мати можливість тверезо мислити, треба послухатися Бога і не спати до шлюбу. Він ліпше знає, що для нас добре. Коли люди починають кохатися, залишається мало шансів на те, що вони зможуть по-справжньому оцінити характер одне одного. Гормони  затуманюють розум. Повір, я знаю. Тоді майже  всі побачення зводяться до одного. Люди часто одружуються, майже не знаючи одне одного. А потім дивуються, як вони могли не бачити, що людина, наприклад, лінива, або конфліктна. Цього не видно, якщо на побаченнях сама романтика. А після весілля вилазить море сюрпризів. Звідки? Воно й було, але на нього не звертали уваги, не мали часу за поцілунками і всім іншим.