Мрія на коні

Розділ 37

  Як же я потребувала якоїсь віддушини. Ми з Івоною та Монікою поїхали на гастролі в Париж. Це було моє спасіння. А Париж, як відомо, місто особливе. Хто не мріяв тут побувати. Я, так точно. Це місто кохання і свободи. Місто творчості і різноманіття. Тут, здається, кожен камінчик має свою неповторну історію. Сюди приїжджають за натхненням художники і музиканти. Тут твориться мода. В цьому місті, думаю, кожен знайде, чим розважитися, чи багатий, чи бідний.

  Хоча, я не з тих, що кажуть: Яка різниця, скільки років вашим кедам, якщо ви гуляєте в них по Парижу. Все-таки хочеться мати непоганий вигляд, коли вже гуляєш по столиці моди. Тому я й вдягнулась у найкраще своє вбрання. Сірий брючний костюм, який недавно купила, дуже елегантний. Під нього білосніжну блузку, ланцюжок на шию. А зверху своє  найкраще чорне пальто з широким поясом на талії. Ну і чобітки на невисокому каблучку, щоб можна було довго гуляти. Навіть Моніка похвалила мій образ «справжньої парижанки».

  Ми з Івоною гуляли біля Ейфелевої вежі, піднялися на 2 поверх. Чудово! Скільки років я мріяла тут побувати. Незабутні враження. В мене перехоплювало подих від надлишку емоцій. Зробила фото. Потім посиділи на лавочці, слухали дуже талановитих вуличних музикантів. Ще дуже хотілось побувати в Луврі, але на це потрібно дуже багато часу. Тож ми обмежилися прогулянкою по набережній Сени. Потім зайшли в знамениту кондитерську, щоб покуштувати відомі на ввесь світ десерти — кольорові  макаруни, лимонний тарт, крокембуш і ще кілька. Хотілося перепробувати все, що там було, але, на щастя, ми змогли зупинитися.

   Смачно, звісно. Але мені, як простій дівчині з України суттєво псували апетит нереально високі ціни на кожен цей десерт. І байдуже, що тепер я солідно заробляю, а тут розплачуюся карткою Моніки. Все одно неприємно. Вдома я б за такі гроші зробила солодощів на цілий місяць. Ніяк не звикну купувати дорогі речі. І їжу в тому числі. Але, треба ж було скуштувати легендарні десерти Франції. Наш охоронець, що сидів за сусіднім столиком, теж, як кажуть, відвів душу. Хто б міг подумати, що цей здоровань такий фанат тістечок.

  Ми мали пробути в Парижі ще 2 дні. Я вмовила Моніку щоб відпустила мене завтра саму погуляти по місту і побачити більше, бо ж з дитиною багато не походиш. Але мене чекав сюрприз.

  Приїхавши в готель, ми зайшли в номер і побачили на столі величезний букет рожевих троянд. Івона почала радісно кричати, висувати ідеї, хто б це нам подарував. А я... Я злякалася своєї здогадки. Одна моя половина хотіла стрибати від радості, а інша боялась, що це не те, що я подумала. А якщо це не мені, а Моніці від Адама? Я боялась і того, що буде, якщо це таки від Каміля. Що буде між нами? Я застигла перед столом і не рухалась. З дверей, що навпроти почувся голос:

̶  Я чекав різної реакції, але тільки не такого переляканого обличчя, — це був басистий голос Каміля.

   Не може бути! Що він тут робить? Я далі мовчала, не знаючи, що казати. Івона побігла до хлопця, вискочила йому на руки. Він радісно  підхопив її і закружляв по кімнаті. Потім зі спальні вийшла Моніка. Вона щиро посміхалась.

̶  Донечко, ходімо в ванну, я помию тебе і потім прочитаю казку на ніч. Вже пора, — жінка забрала дитину, що неохоче покидала свого дядька, за яким сильно скучила. Очевидно було, що Моніка навмисне  хоче залишити нас з братом самих, бо спати доньці було ще рано.

  Я підійшла до шафи і почала повільно знімати пальто, поклала сумочку. Хлопець в мить опинився біля мене і поміг мені повісити одежину. Потім я почала роззуватися. Він ніжно забрав мої руки від чобітка і сам, ставши на коліно, почав обережно знімати з мене взуття. Мої щоки запалали, я мимоволі торкнулася його руки, ніби хотіла перешкодити. Але він не зважав. Мовчки зняв з мене чобітки, ніби ненароком, погладив по нозі і повів за руку до дивану. Я слухняно сіла. Каміль став на коліна навпроти мене, взяв мене за руки і сказав:

̶  Міланочко, люба, прошу, вибач мені. Я все з’ясував. Знаю, що ти була не винна. Мені дуже шкода що тоді не повірив тобі. Змусив тебе страждати. Я не знав тебе настільки добре, щоб легко вірити. Пробач. Я, мабуть, надто звик, що всі довкола обманюють, намагаються використати. Я не вмію довіряти нікому, окрім найближчих, — він благально дивився мені в очі і говорив так щиро, зворушливо, що я не могла не розтанути. Але, згадавши той момент, коли він так сильно ранив мене своєю недовірою, вирішила не показувати, що  вже вибачила.

̶  І що ти з’ясував? — врешті обізвалась. Хлопець взявся пояснювати мені, що дізнався.

̶  Непросто було знайти винного, але я знайшов. Роберт поміг. Він випадково почув, як на благодійному вечорі Гонората казала комусь, що помститься мені за те, що покинув її. Вона дуже розбалувана, звикла отримувати все, що захоче і кидати, кого хоче. Її сильно розізлило те, що я покинув її заради тебе. Вона ввесь час діставала мене дзвінками. А, коли це не помогло, то пішла далі. Вона дізналась, що Хуберт приходив на роботу з синцями і вмовила його на угоду. Вони вирішили одночасно помститися Моніці і посварити нас. Хуберт розказав їй все, а вона журналістам. Вона, певно, стежила за Монікою, тому й дізналась про її стосунки з колегою. Я знайшов ту дівчину, яка пробувала випитати щось в тебе і в Роберта. Коли натиснув на неї, вона навіть дала мені запис, де ти казала, що не даєш коментарів, — щось таке я підозрювала, що без Хуберта не обійшлося. Тепер все зрозуміло. Ох і непросто мати справу з багатіями! Чи буде на цьому кінець випробуванням? Хлопець говорив далі:

̶  Серденько, я так скучив за тобою. Не було дня, коли я не думав про тебе, навіть коли не знав, що ти не винна. А коли дізнався, місця собі не знаходив. Я все кинув і помчав до тебе у Париж. Не міг більше чекати, — він так солодко посміхався, був такий схвильований, що я легко вірила в кожне слово.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше