Розділ 40

  Прокидаюсь від сильного болю в шлунку. Все тіло, наче горить. Голова, чомусь важка, як залізна. Пробую рухатися, біль стає сильніший. Перестала. Полежу ще хвильку, а тоді відкрию очі. Бо якісь вони, як не мої, не слухаються. Пробую розплющити око, яскраве сонячне проміння змушує знову закрити його. Відкриваю-таки очі, де це я? Якась простора біла кімната, жалюзі на вікні, я на якомусь дивному ліжку з поручнями по боках. Роздивляюсь по кімнаті, збоку ще одне ліжко, на ньому спить хтось, здається жінка. В куті двері, біля них шафа. А праворуч ще одні, більші двері з невеликим матовим віконцем. Біля мене столик заставлений якимись медикаментами. На ньому невеличкий, гарний букет троянд. Стоп! Я що, в лікарні? Що я тут забула?

  Пробую піднятися, не виходить, сили нема. Чого ж така слабість? Покрутилась через біль, побачила телефон біля себе на столику. Ледь змогла дотягнутися. Ой, а, що це з моїми руками? Якась жахлива висипка по всіх руках, ого, і далі. Скрізь, де змогла побачити себе, лежачи, все тіло покрите жахливою червоною висипкою. О, ні! Я схожа на вареного рака. От чому я в лікарні. Цього тільки бракувало. Дивлюсь купа пропущених від мами, сестри, Алли. А звук вимкнений. Хто ж це зробив? Нічого не розумію, що я тут роблю? А який день? Дивлюся — середа. Як це? Вчора ж була неділя і я була з Камільом. При згадці про нього біль, ніби посилився.

  Ні, починаю пригадувати ранок понеділка. Ми з Івоною пішли гуляти, удвох. Потім зайшли в кафе перекусити. Замовили  собі соки, заварні тістечка. Поляки їх називають птисє. І що? Що ж було потім? Паморочиться в голові. Пригадую, що повела дівчинку в туалет, а потім ми поїли і... Далі не знаю...

   Стук в двері, в палату заходить Моніка. Посміхнулась мені і почала тихо говорити:

̶  О! Файно, що ти вже не спиш! Ми вже скучили за тобою.

̶  Привіт. Може розкажеш мені, що зі мною? Як я тут опинилася? — не впізнаю свого голосу. Такий слабкий, писклявий. Жінка всміхнулась, сіла на крісло біля мене і сказала:

̶  А, ти нічого не пам’ятаєш?

̶  Ні.

̶  В тебе сильне отруєння. Якийсь дивний токсичний склад, ще не до кінця з’ясували, — в мене очі полізли на лоба.

̶  Мене отруїли?

̶  Схоже, що так. Якщо ти сама не вирішила покінчити з життям просто в кафе.

̶  Що? В кафе? А, як же Івона? — вона ж була зі мною. Її теж отруїли? — Моніка зрозуміла моє занепокоєння і поспішила пояснити:

̶  З нею все гаразд, тільки злякалася дуже. Ти впала раптом посеред кафе, дитина дуже налякалась. Добре, що офіціанти подзвонили до Каміля, його номер був останній в дзвінках, а він до мене.

̶  Що? Каміль?

̶  Так, він відразу приїхав в лікарню, куди тебе відправили з кафе на швидкій. Ти сильно налякала нас, дівчино, — я натягнуто посміхнулась, глянула на себе, тоді на Моніку:

̶  Він бачив мене в такому вигляді? — та засміялась.

̶  Тебе отруїли, зіпсували здоров’я, а переживаєш за те, яке враження справила на хлопця? — нічого не можу з собою зробити, як подумаю, що він бачив мене «в костюмі вареного рака», то вже нічого не хочу.

̶  Ага. Я тепер така страшна...

̶  Він сидів біля тебе майже ввесь час, не надовго поїхав на роботу. Скоро знову приїде, — що? Сидів біля мене? І милувався на мене в такому вигляді? Я так скривилась, що жінка знову розсміялась.

̶   Не тривожся, все пройде. Як ти почуваєшся?

̶  Та... Не дуже. Болить шлунок, голова. Сили нема, чомусь.

̶  Лікарі казали, що так буде. Вони тебе тримали досі на заспокійливих, щоб ти менше терпіла біль і не рухалась. Так організму легше боротися.

̶  Зрозуміло. А моїй мамі ви сказали?

̶  Так, я їй сказала в трохи полегшеному вигляді, та вона, все одно дуже переживає.

̶  Так, бачу море пропущених викликів. Треба подзвонити.

̶  Добре, ти дзвони, а я піду. Тут деякі твої речі, а це тобі від Івони, — дає мені малюнок, де зображено щось схоже на 2 людей, мабуть я і вона. Ідемо за руку. І підпис – «сумую за тобою». Я зраділа, подякувала.

̶  А напис ти помагала зробити?

̶  Ні, бабуся Данута. Вона тепер з нею.

̶  Дякую вам за все. А, що кажуть лікарі, довго це буде зі мною?

̶  Поки не відомо. Ще не всі результати аналізів є, — я зітхнула. Що ж, почекаю. Ми попрощалися. Я взяла телефон і подивилась на себе в камеру — жах! Краще б не бачила. На очі навернулися сльози. Яка ж я страшна! Тепер не те що Каміль, а взагалі ніхто на мене не гляне без відрази. Я трохи поплакала, а тоді взяла себе в руки і подзвонила мамі. Який це був ураган емоцій! Бідолашна геть загризлася моїм станом. Я постаралась говорити бадьоро, наскільки могла. Заспокоювала її.

  Невдовзі прийшов Каміль. Так ніжно і винувато дивиться на мене. Захотілося стати невидимкою. Він привітався, підійшов до мене, а я  видушила з себе, ледве стримуючи сльози:

̶  Не дивися на мене... — він ніжно взяв мою руку, поцілував, а тоді сказав:

̶  Люба, не бійся, скоро все минеться, ти знову будеш такою красунею, як раніше. Головне, щоб ти видужала. Як ти мене налякала! — такий турботливий і милий...