Розділ 47

 Ранок. Крізь сон відчуваю чиєсь дихання біля мого обличчя. Потім поцілунок у щоку. Нехотячи, розплющую очі, — Каміль. Ніжно посміхається мені. Сьогодні його обличчя має кращий вигляд, набряк зійшов, залишилося лише кілька подряпин.

̶  Доброго ранку, спляча красуне.

̶  Привіт, — кажу, протираючи очі і сідаю на ліжку. Так незручно. Він, що навмисне прийшов, щоб побачити, яка я вранці? Заспана і без марафету? Хитрий.

̶  Як спалося? Вибач, що розбудив, я думав, ти не почуєш. Не втримався, щоб не поцілувати тебе. Ти така мила...

̶  Ти б хоч попередив, що прийдеш, я б піжаму з рожевими кониками одягла, — жартую. Нема в мене такої. Хлопець порснув сміхом.

̶  Ні, не треба піжаму, це краще... — торкнув пальцями тонку бретельку моєї атласної нічної сорочки і погладив моє плече. Це моя улюблена. Чорна,  зверху і на поясі обшита м’яким гіпюром. Я кинула погляд на себе, здається, нормально. Не гола і не в старій розтягнутій футболці, як деколи буває сплю.

̶  Дякую... — трохи червонію. — А ти не на роботі?

̶  А ти не рада мене бачити? — театрально надувся Каміль.

̶  Звісно, рада. Просто... Незвично прокидатися поруч з тобою...

̶  Звикай. Скоро ми будемо щодня разом засинати  і прокидатися... І чомусь я думаю, це буде... Дуже приємно, — замріяно протягнув мій милий.

̶  Я теж... — я потягнулася, задоволено муркнувши.

̶  Я хотів сказати... — телефон різко перебив нашу милу ранкову бесіду. Каміль відповів, одразу посерйознішав. А тоді різко взявся за волосся і проказав:

̶  Що вона зробила? Ще раз! Ні… — я злякалася. — Зрозуміло, дякую, дякую... — він заховав телефон з таким прибитим виглядом, наче на його плечі щойно поклали тонну піску. Перевів на мене погляд, сумно посміхнувся.

̶  Що сталося? — питаю.

̶  Гонората... Не треба було мені так розмовляти з нею. Вона напилась і врізалась в дерево на своїй машині, — що ж, не скажу, що рада, але й плакати чомусь не хочеться. Ця фурія сама винна. Питаю:

̶  В якому вона стані?

 ̶  У важкому. В лікарні. Дзвонила її подруга.

̶  Зрозуміло. Ти почуваєшся винним? — запитую обережно.

̶  Не знаю... Але, чомусь таке відчуття, що я винен. Не треба було взагалі нічого з нею починати.

̶  Камілю, мені шкода, але твоєї провини точно нема. Подумай, що вона зробила зі мною, як поводилась? Хіба ми заслужили на таке? Я не тішуся з її біди, але й вини своєї, чи твоєї тут не бачу.

̶  Дякую. Твоя правда. Але відчуття жахливі, — я зітхнула, пригорнулась до хлопця і погладила його по спині.

  Невдовзі Каміль поїхав кудись.

  Того ж дня, під вечір до пані Данусі подзвонила матір Гонорати. Вона в розпачі і страшній істериці кричала, що її донька тепер паралізована, можливо, ніколи не буде ходити. І все це через Каміля. Проклинала сім’ю Дужеків останніми словами. Нас це не здивувало, але здоров’я моєї майбутньої свекрухи сильно постраждало.

  Я саме була біля неї у вітальні, коли відбулась та розмова. Данута слухала, хапаючи повітря, а далі похитнулася і ледь не впала, та я встигла підхопити її. Посадила на диван. Принесла води. Потім поміряла тиск, виявився страшенно високий. Вона сказала мені, де взяти ліки, я їй дала.

 Коли прийшов пан Кароль, його дружина була в ліжку, і я сиділа біля неї. Він покликав мене в коридор і сказав:

̶  Я чув, що сталося з тією дівкою. Це через це Дануся в такому стані? — я коротко розказала йому, як все було. Все, що знала зі слів пані. Він подякував мені за допомогу і пішов до дружини.

  Каміль не приїхав того вечора. Написав, що погано почувається, приїде завтра. Не знаю чому, але мене це образило. Хіба не краще пережити це разом? Різні думки не давали мені спокою. Чому він так тривожиться через ту змію, яка мало не вбила мене? Чому не їде до мене? Та й мама теж не в кращому стані. Міг би приїхати. Невже йому так кепсько, що не може бути з нами? Я погано  спала тої ночі. Чомусь стало так важко, наче я хвора. Боліла голова.

  Ранкові новини ще гірше підлили масла у вогонь. Повідомили, що з відомою світською левицею стався нещасний випадок через депресію, викликану нещасливим коханням. Приплели в ту історію Каміля, який, наче б то, легковажно покинув бідолашну закохану дівчину заради інтрижки з українкою. Все представили в такому світлі, наче ми з Камільом у всьому винні, а Гонората біла і пухнаста. Очевидно, що не обійшлося без її впливового батька. Вони дуже відома, шанована родина і не могли допустити, щоб світ дізнався правду. От і  спустили всіх собак на Каміля.

  Дужеки старші  сильно розстроїлися, навіть батько не пішов на роботу. Ми втрьох ввесь день були дома і не знаходили собі місця. Якось в розмові пані  сказала:

̶  Мілано, знаєш, коли ми були у вас, в Україні, я спостерігала за тобою, розмовляла. Ще тоді, коли я зрозуміла, що Роберт зацікавився тобою, мені стало шкода, — я здивовано запитала:

̶  Чому? — вона посміхнулась, втомлено сказала:

̶  Бо я захотіла, щоб ти була моєю невісткою, — оце так... — В нас тепер мало таких дівчат: скромних, працьовитих, порядних. Більшість з тих, хто чіплялися до мого сина думали лиш про те, як би вигідно використати його статус і гроші. А ти... Ти інакша, я це відразу зрозуміла. Я вже не молода і знаюся на людях. Неможливо так правдоподібно прикидатися, що любиш свою сім’ю, а тим паче, чужу дитину. Я побачила тоді, як вправно ти пораєшся на кухні, на відміну від твоєї зведеної сестри, як тепло ставишся до рідних, до нас, а особливо до Івони.