Розділ 48

  Водій пані Данути привіз мене до кінного клубу. Але ж тут гектари території, де його шукати? Спробувала розпитати в працівників. На мене кидали якісь дивні погляди. Зрештою скерували до загону для тренувань з конкуру. Цікаво. Я ще не бачила, як скачуть через перекладини, хіба, що по телевізору. Наближаюсь до потрібного місця і чую, як шалено тупотять копита, як покрикує вершник. Картина, яка відкрилась моїм очам, коли я наблизилася, налякала і захопила водночас. Велике поле обставлене в багатьох місцях перекладинами. А між ними, як шалений ганяє Каміль на коні і одну за одною долає чимраз вищу планку. З під копит летить земля. Він знову й знову підганяє коня. Вдягнений у класичний костюм вершників, шолом, чоботи. А на обличчі такий відчай, рішучість, така зосередженість, наче на світі немає більше нічого і нікого окрім цих перешкод, які треба перестрибнути за будь яку ціну.

  Коли я дивилась змагання з конкуру на комп’ютері, все здавалося не таким страшним. А зблизька... Людоньки... Як високо він підстрибує, яка шалена швидкість, який азарт... По мені, ніби мурашки побігли. Стало тремтіти все тіло, наче від холоду. Господи, як же це страшно! Хоч би не впав. Як його мама терпіла, коли він роками займався цим регулярно? Ні, на це просто неможливо спокійно дивитися.

  Я підійшла ближче і стала біля паркана, щоб Каміль побачив мене. Довго довелося чекати. Нарешті хлопець кинув на мене розсіяний погляд, сповільнився і почав їхати в мій бік. Я несміливо посміхнулась. Чесно кажучи, не уявляю, що йому казати, так хвилююся. Каміль під’їхав до мене і спішився. Взяв Омара за вуздечку і почав іти. Показав рукою, щоб я йшла за ними. Моє хвилювання ще більше зросло, чому він такий? Навіть не посміхнувся.

  Ми прийшли до конюшні, Каміль поплескав по шиї і доручив вірного друга конюху, який швидко підбіг. Видно було, що Омар дуже стомлений, гарячий. Його боки здіймалися в швидкому диханні. Я згадала слова Данути про силу і  вразливість коней. Нарешті хлопець обізвався до мене:

̶  Знаєш головне правило поведінки з кіньми? «Спочатку нагодуй коня, а потім їж сам». Це дуже важливо. А от напоїти треба ще знати, коли і як. От зараз наприклад, йому не можна давати холодної води. Дуже небезпечно.

̶  Так, я чула, — я боязко посміхнулась і запитала:

̶  А, що можна давати вершнику після шалених стрибків, коли він стомлений і без настрою? — сказала, а лиш потім подумала, що це може звучати багатозначно. Кшмар...  Каміль затримав на мені погляд, наче запитує, що я маю на увазі. Потім взяв мене за руку і повів у свій кабінет, на вже знайомий мені диван. Я так хвилювалась, що аж тремтіла. Хлопець відчув це.

̶  Що з тобою? Ти вся тремтиш, — він посадив мене на диван, а сам зняв шолом, рукавиці і сів на крісло навпроти.

̶  Я... Я дуже хвилююся за тебе, — він хмикнув, посміхнувся нарешті і сказав:

̶  Все нормально. Чого ти? — я сумно опустила очі.

̶  Ти... Не приїхав і не подзвонив. Ми дуже непокоїлися. А, коли я побачила, що ти витворяв щойно на коні... Це так страшно... — Каміль засміявся:

̶  Ти так сильно злякалася? Приємно, що ти за мене переживаєш, але не треба боятися. Я роблю це не перший рік. І, як бачиш, живий, здоровий, — ага, легко сказати. Ти б глянув на себе з боку.

̶  Камілю, як ти?

̶  Кажу ж нормально. Не хвилюйся, — він дивився кудись на стіну, мимо мене. Це нестерпно.

̶  Не хочеш поговорити зі мною? — я не витримала. Хотілося взяти й стрясонути цього впертюха, щоб прийшов до тями. Він перевів погляд на мене, але мовчав. Та, що ж це таке?!

̶  Любий, прошу тебе, скажи, що я можу зробити, щоб ти знову був таким, як раніше? — я говорила ніжно, намагаючись зворушити чоловіка. Але він продовжував мовчати. Тоді я не витримала і сказала:

̶  Дуже шкода... — і піднялася, щоб вийти з кабінету. Я зробила кілька кроків, як раптом Каміль підскочив і схопив мене за руку.

̶  Не йди, не покидай мене, прошу... — його голос звучав розгублено. Я зупинилась і повернулася до нього обличчям. Чоловік якусь мить дивився в мої очі, а тоді схопив мене і одним ривком повалив нас обох на диван. Я не зогледілася, як мої губи почали горіти під його поцілунками. Каміль міцно притиснув мене до дивану і без зупинок цілував так, наче від цього залежало його життя. Жадібно, палко зминав мої уста, вривався в них язиком. Божевілля…

  Йому явно хотілося випустити ту напругу, що розпирала його з середини, доводячи до шаленства. Мені почало катастрофічно бракувати кисню. Я стала відпихати його від себе. Нарешті хлопець відпустив мене і сів збоку. Я віддихувалась.

̶  Пробач, я... Не знаю, що зі мною, — він подивився на мене, взяв мої руки і сказав:

̶  Дякую, що приїхала. Я справді не в порядку. Не хотів тобі казати, але... Чомусь мені дуже погано, — я підсунулась ближче до нього, погладила по щоці і сказала:

̶  Мені дуже шкода, коханий. Хочу, щоб ти знав, я з тобою, що б не сталося. Всі помиляються. Але треба вміти вибачати. В тому числі себе. Давай переживемо це разом. Так легше, ніж страждати кожному окремо.

̶  Ти не сердишся на мене?

̶  Чому я маю сердитися? — чоловік посміхнувся, обняв мене за плечі.

̶  Просто... Мені дуже соромно перед тобою і перед всіма. Через мою легковажність мало не загинули двоє людей. Тепер всі будуть дивитися на мене, як на безсовісного гуляку. Я ж не зможу всім пояснити, як все було насправді. Вже дехто зі знайомих дзвонили. Мені вже не хочеться показуватися людям на очі.