Розділ 49

  Яка дівчина не мріє про гарне весілля, розкішну сукню, романтичну першу шлюбну ніч? Я  ̶ не виняток. Колись, ідучи повз магазин з весільними сукнями, ми з подругами, щоразу довго милувалися, коментували, яка кому подобається. Я, чомусь, завжди хотіла пишну, білу сукню. Щоб відчути себе принцесою, а поряд, неодмінно прекрасний принц. Високий, сильний і, щоб дивився на мене закоханими очима. Я мільйон разів малювала в уяві цей незабутній день і ніч. Як під тягучу мелодію саксофону буду кружляти в весільному танці в обіймах мого коханого, як моя сукня буде розвіватися красивими хвилями, як нас будуть вітати рідні і друзі. А потім... Ми поринемо в океан пристрасті. Будемо до ранку насолоджуватися одне одним на ліжку всипаному пелюстками троянд. І, звісно, вранці, коханий принесе нам каву в ліжко. А далі... Будемо жити довго і щасливо. Непогана казочка, еге ж? Тільки в реальності, чомусь, такого не буває. Чи буває? Я хочу вірити, що таки  буває. Може рідко, але все ж.

  Кажуть, якщо віриш у щось і докладаєш багато зусиль, то неодмінно досягнеш цілі. До цих пір мені це вдавалося. Ну принаймні, дещо. Я змогла отримати освіту, про яку мріяла, заробити на мамину операцію. Змогла побачити світ, хоч якусь його частину. Це, як не крути, зміцнило мою впевненість, що і ще одна моя мрія теж здійсниться. Та, де я з прекрасним чоловіком. Та все не так просто. Життя внесло свої корективи.

   Дивно, але тепер, коли поряд зі мною люблячий і коханий хлопець, мені враз стало байдуже, чи буде в нас романтичне весілля, пишна сукня, гості. Все це вже не здається таким необхідним для щастя. Тому, коли ми вирішили одружитися просто, без пафосу, я зовсім не засмутилась. Головне, що я буду жити з тим, хто став для мене дуже дорогим. Без кого все навколо втрачає барви. Хто ніжно піклувався про мене, коли я була хвора. З ким почуваюся безпечно і комфортно. Так, він має недоліки, але ж ніхто не є досконалий.

  Ми з Камільом одружилися скромно. Я одягла довгу білу сукню з тонкого трикотажу. Просту, але досить елегантну. З широким поясом вишитим білими візерунками, що підкреслював талію. І з такими ж візерунками довкола декольте. Волосся накрутила в легкі романтичні локони. З боку приколола бузкову квітку під колір краватки нареченого. Зробила собі макіяж. Все просто, але зі смаком. Каміль був одягнений в чорний класичний костюм, білу сорочку, яскраву бузкову краватку. Державний службовець зареєструвала наш шлюб просто вдома в його батьків. Тільки під час підписання документу я побачила, що Камілю 30 років. Я, чомусь, думала, що не більше 26, а запитати, якось не приходило в голову. Я здивовано глянула на нього, показуючи на дату народження. А він підморгнув мені і шепнув:

̶  А ти думала, скільки?

̶  26, — сміючись, шепочу.

̶  От так, вийшла за старого, — хитро підсміхається, — Тепер вже пізно передумати. Ти вже підписалася.

̶  Як я це переживу? — жартую. Тоді жіночка, що оформляла шлюб запитала, чи все добре, помітивши наші перешіптування. Ми кивнули в знак згоди і затихли.

  З присутніх були лише Роберт, Моніка, Івона і батьки мого коханого. Мої рідні привітали нас через вайбер. Мама і так ще не зовсім здорова, щоб подорожувати, сестра, не любителька гулянок. Аллу, звісно, хотілося запросити, але ми вирішили зробити це трохи пізніше. Через всі ці обставини, шум в пресі довкола Гонорати і розлучення Моніки, ми вирішили, що влаштовувати пишне весілля зараз буде неправильно. Можливо, пізніше.

  Після офіційної частини ми погостювали з близькими кілька годин, а тоді поїхали. Куди, я не знала. Це сюрприз від Каміля.

  Ми їхали десь з годину. Врешті опинилися серед гарного хвойного лісу. Я опустила скло, щоб вдихнути свіже повітря. Ох... Як же чудово тут пахне. Пташечки співають, легенький шум вітерцю... Захотілося виставити голову у вікно і відчути, як вітерець бавиться моїми локонами. Я так і зробила. Каміль поглядав на мене і сміявся, як з малої дитини. Невдовзі моєму зору відкрився високий, гарний паркан і ворота, які Каміль відкрив пультом. Я ахнула, коли побачила казковий дім, до якого ми під’їхали. Не дуже великий сучасний будинок з грубих тесаних колод. З балконами і дуже милим ґанком зі сходами. Цей дім в оточенні весняної зелені, квітучих плодових дерев на фоні лісу — неймовірно гарно. Таке собі романтичне гніздечко, ідеальне для усамітнення закоханої пари. Я захоплено вигукнула:

̶  Камілю, як гарно! Ти найкращий! — мій чоловік (ще не віриться) посміхнувся і сказав:

̶  Подобається? Це добре. Я думав, чи завести тебе в якийсь розкішний готель, чи сюди. Вирішив, що тут найкраще. Ніхто нам не заважатиме... — так лукаво підморгнув мені, що я враз почервоніла. — Я рідко тут буваю, але тут дуже легко дихається, сосновий ліс все-таки. Можемо відпочити тут якийсь час.

̶  Супер. Це твій дім? — запитую.

̶  Так. Тепер наш, — ого! Скільки ж в нас всього? Я якось і не думала раніше розпитувати його про такі речі. Може для когось це дивно, але я не маю уявлення скільки в нього нерухомості, чи грошей. Знаю лише, що багато. Мені б і трошки вистачило. Але... Вже, як є, то добре.

  Ми зайшли в дім. Поки я роздивлялась перший поверх, Каміль поклав в холодильник продукти, запалив камін у вітальні, ще щось підготував. Я тим часом переодягнулася в зручні штани і легку кофтинку на блискавці.

  Хоч вже весна, але на вулиці ще прохолодно, тому я з радістю присіла біля каміна на пухнастому килимку. Вітальня тут особлива. Висока стеля, стіни теж з дерева. Все зроблено під старовину. Меблі дуже масивні. Крісла, диван, стіл, все зроблено з грубого полірованого  дерева. Таке враження, що це мисливський будинок. Тільки нема трофейних рогів і інших частин тіла тварин на стінах. І я цьому рада. Картини з зображенням коней, що біжать через мілку річку, чи скачуть по полю значно краще. Одразу видно, що господар дому не розлучається з цими тваринами ніде і ніколи.