Розділ 51

  В модному Варшавському ресторані я почувалась явно, як не в своїй тарілці. Всі ці пихаті багатії зі своїми кралями, як з обкладинки журналу... Краще б я пилососила вдома. Але ж, заради чоловіка, треба спілкуватися з ними. Я постійно повторювала собі, що скоро звикну, все буде добре. На початку вечора все було більш-менш.

  Потім Каміль кудись відійшов зі своїми колегами, а я залишилась за столом з однією подружньою парою і ще якоюсь дівчиною на ім’я Маґда. Вона так безцеремонно лізла мені в душу з відвертими запитаннями, що я  не знала куди подітися. Довго робила вигляд, що все добре, коротко відповідала, або казала, що не хочу про це говорити, коли вже геть було підступне питання. З їх реплік було очевидно, що всі шоковані вибором Каміля. Прозоро натякали, що одруження з «такою», як я дуже дивне в їх розумінні. Що в мене мусять бути якісь особливі таланти, щоб причарувати такого завидного холостяка. Я намагалась віджартовуватися, не хотілося відповідати сарказмом, це ж друзі,  чи колеги чоловіка. Далі не витримала, пішла в дамську кімнату. Там, як на зло, мене впізнала якась фіфа.

̶  О, ти та українка, на якій оженився Каміль Дужек? — та щоб тобі...

̶  Так, а ви? — намагаюся бути чемною.

̶  А я... Сандра... Як тобі сказати... Каміль раніше був зі мною. Поки мав кращий смак... — ну це вже занадто. А не пішла б ти... Я постаралась прикусити язика, криво посміхнулась і зайшла в кабінку, щоб не продовжувати цієї розмови. Коли вийшла, тієї пані вже не було, зате Маґда, наче, спеціально мене чекає.

̶  О, ти тут? Не треба ховатися, дорогенька. Ми ж можемо подружитися... В нас є багато спільного. Скажи по секрету, як теперішня колишній, як тобі вдалося його оженити? — я шоковано відкрила рот, не знаю, що відповісти. Та, що ж це таке? Якийсь клуб колишніх? Скільки ж їх було? Та в нас спільного хіба, що на одній планеті живемо. Чаша мого терпіння переповнилась. Хотілося послати її такими словами, які мама вчила не вживати. Але, вирішила піти іншим шляхом. Показала їй жестом, щоб прихилила до мене вухо, та  з інтересом наставила «локатори», шепчу так серйозно і загадково:

̶  Скажу тобі по секрету. Кохання  ̶  то потужна сила. Коли воно приходить, вже немає значення, українець, поляк, багатий, бідний, чорний, білий. Нічого не має значення. Кохання захоплює, сплавляє двох в одне ціле і підносить на сьоме небо щастя. Але це неможливо зрозуміти, поки сама не закохаєшся, — та оторопіло дивиться на мене, як загіпнотизована. А я підморгнула їй і пішла.

   Коли ми їхали додому, я ледь стримувала сльози. Чомусь стало так сумно. Так страшно, що я ніколи не впишуся в цей вищий світ, завжди буду в ньому об’єктом насмішок, приниження і заздрості. Всі ті розцяцьковані кози, мабуть, сплять і бачать, як Каміль розлучається зі мною, щоб бути з ними. Тільки чекають, щоб я десь прокололась і дала привід посміятися з мене. Воно і не дивно. Якась бідолаха з «Задуп’я» приїхала і за кілька місяців заграбастала того, кого вони роками намагалися обкрутити і не змогли. Що ж, їх можна зрозуміти, але, чомусь від цього не легше. Щось так тисне всередині, наче брак повітря. Я зітхнула і втупилась у вікно. Чоловік запитав:

̶  Мілано, що з тобою? Хто так тебе засмутив? Ти ображаєшся, що я залишив тебе саму надовго?

̶  Ні... Просто... — я не могла говорити, сльози душили. Підперла голову рукою, щоб він не бачив. Каміль глибоко зітхнув. Мовчав. Коли приїхали додому, відкрив мені двері, подав руку, щоб помогти вийти з авто. Він так завжди робить. Я відразу пішла в спальню, роздягнулась і прийняла душ. Хотілося змити з себе цей неприємний осад, що залишився від того «високого» товариства. Потім сіла на підлозі в махровому халаті і дивилась щось в телефоні. Чоловік тим часом поставив в гараж авто, прийшов. Ще говорив по телефону в вітальні. Нарешті прийшов в спальню. Сів біля мене, поцілував мене в скроню. Я підняла на нього сумні очі.

̶  Кохана, я не можу, коли ти така. Розкажи мені, що сталося? — я не знала, як йому пояснити свій відчай, страх. Почала, як могла:

̶  Камілю, мені дуже страшно. Майже всі ці люди насміхаються з мене,  дивляться, як на людину третього сорту. Боюся, що це ніколи не зміниться. Сьогодні було таке враження, що зібрався клуб колишніх Каміля Дужека, які готові проковтнути його теперішню, — мій чоловік хмикнув, посміхнувся. — Вони так нагло випитували в мене, як мені вдалося затягнути тебе під вінець, що хотілося втекти звідти. Наче я таке опудало, що в здоровому глузді ніхто б зі мною не одружився, — Каміль посадив мене собі на коліна, ніжно загорнув волосся за вушко, обняв і сказав:

̶ Кохана, вибач. Я підозрював, що буде нелегко, але не думав, що вони будуть, аж такі прямі. Мені шкода, що тобі довелося пережити цей кошмар. Повір, якби було можна, я б заховав тебе і нікому не показував. Щоб мій скарб був лише для мене. Щоб ніхто тебе не бачив і не міг образити. Вони заздрять тобі, від цього ми ніде не подінемось. Заздрять, бо десь в глибині розуміють, що в тобі є щось, чого вони не мають, коли я вибрав тебе.

  А про клуб колишніх... Не вір в кожне слово цих акул. З 4 жінок з сьогоднішньої компанії я зустрічався тільки з одною, з Ізабелою. Вона тепер заміжня і щаслива, — я згадала її, вона була, як раз найадекватніша з усіх, поводилась зі мною досить нормально. Потім вийшла з Камільом, своїм чоловіком і іншими. Вона працює на фірмі з ними. — А ті фіфи... Вони ґроша не варті. Не звертай уваги. З часом заспокояться.

̶  Легко сказати... То, ти не зустрічався з Сандрою, Маґдою і Зузанною? Вони все це вигадали? — він здивовано поглянув: