Епілог

«Тетяна ВИННИК

КІНЬ ІЗ ВІТРУ

   Був собі кінь. Не простий, а з вітру. Його так і назвали Кінь із вітру. Ніхто і ніколи не запрягав його — він був вільним. Коли хотів, ніжився у річці, розчісував гриву сонячним промінням, любив пастися на лузі й катав на собі дітей», — читаю казку на ніч своєму синочку. Наш 4-річний Даніель вчить одночасно 3 мови. Вдома я розмовляю з ним українською, Каміль і всі близькі  ̶  польською, а крім того потрохи вчимо його англійської. З нею, поки не дуже, а от українська і польська для мого хлопчика однаково рідні і він, сам того не помічаючи, легко переходить з однієї мови на іншу, залежно від співрозмовника.

  Ми з Камільом одружені вже майже 7 років. За цей час багато всього відбулося. Я тепер громадянка Польщі. В Україні буваємо рідко. Хоча дуже хочеться їздити частіше. Але ми дуже зайняті, тому на поїздки часу обмаль.

   Якось, будучи в Україні, ми відвідали один кінний клуб біля Львова. Мені стало дуже сумно, що там дуже бракує багатьох речей через нестачу коштів. А ще гірше, що багато людей, зокрема дітей, не мають можливості покататися на коні, чи тим більше займатися кінними видами спорту через  дорожнечу. Я дуже захотіла помогти, щоб більше дітей могли проводити час з цими чудовими тваринами. А для декого це навіть обов’язково, бо завдяки іпотерапії дітки виліковуються від важких станів. Чи принаймні їх здоров’я хоч трохи поліпшується. Я розказала про це Камілю, він радо підтримав мою ідею помагати українським дітям. Тепер ми фінансуємо цей клуб, що дає змогу десяткам дітей безплатно кататися на конях, а декому і лікуватися. Мені приносить багато радості, коли бачу щасливі очі дітей і підлітків, які починають любити коней, отримують користь і задоволення від спілкування з цими благородними тваринами.

  Наш Даніель змалку катається на конях і дуже їх любить. Як тільки трошки підріс, татко купив йому зовсім менюсінького поні, такого пухнастого, як песик. Відтоді це його улюблена іграшка і друг. А зараз він вже сідає з нами на великих коней. Весь в тата. Як ззовні, так і характер. Я деколи жартую, що в мене двоє Камілів Дужеків.

   Модного стиліста з мене не вийшло, але клієнти у мене таки є. Я стрижу своїх хлопців, ще декого з близьких. Але найбільше маю роботи в клубі. Там десятки «бажаючих» голів. І хвостів… Я роблю зачіски нашим коням. Може комусь смішно, але це серйозна справа. Доглядати за гривами і хвостами цих тварин дуже важливо. Від цього залежить їх самопочуття, ціна, а також комфорт вершника. Деколи мені помагає Івона, а ще, Даніель. Він любить їх чесати. А я заплітаю, підстригаю. Особливо багато роботи перед змаганнями.

  Якось я познайомилася в Україні з одним дуже талановитим  тренером коней. Колишнім майстром спорту СССР. Намовила його працювати у нас. Правда, Каміль дозволив лише, коли дізнався, що тому 65 років і є сім’я. Мій чоловік далі пильно слідкує за всіма чоловіками, які бувають біля мене... Та я тільки посміхаюсь на це. Хай. Якщо йому так легше...

   Вдома в нас гармонія. Я вмовила чоловіка, щоб звести прислугу до мінімуму. Тепер я сама готую. А деколи ідемо їсти в ресторан. Навчила своїх хлопців їсти українські страви. Вони їх люблять, особливо тішаться, коли печу щось солодке. Хоча роблю це нечасто. Щоб виконувати всю хатню роботу приходить одна сімейна пара. Я привезла їх зі свого села. Вони живуть неподалік у квартирі, яку ми їм винаймаємо і приходять, коли потрібно. Дуже хороші люди.

  Мої близькі на Україні живуть добре. Для мами і Мирослави ми купили невеликий, гарний дім недалеко від дядькового. Мамине здоров’я досить стабільне і вона навіть веде кілька днів на тиждень уроки в школі. Каже, що дуже рада. Дядько Степан з Раїсою живуть, як і раніше. Часто гризуться. Руслан одружився, живе з жінкою і дитиною у Львові і далі веде з батьком бізнес.

   В ті нечасті дні, коли ми буваємо в Україні, з радістю збираємося всі разом в маминому домі, запрошуємо Руслана з сім’єю, навіть дядька і ще деяких друзів. А от з Артемом я не спілкуюся. Він розлучився з Настею і тепер живе, як хотів. В своє задоволення. Прожили вони від сили рік, а може й менше. Він ще кілька разів дзвонив до мене, поки не нарвався на Каміля. Після того перестав. Настя  з донькою живе з Раїсою і дядьком Степаном.

  Про ті важкі часи, коли ми боялися вийти з дому, майже не згадуємо. Гонората так і залишилась повністю паралізована. Тільки очима трохи рухає. Про неї вже всі, окрім рідних, забули.

  Рідні Каміля теж в порядку. Батьки по-старому. Тільки здоров’я останнім часом не дуже. Моніка вийшла заміж за Адама. Тепер дуже щаслива. Івона з часом звикла до нового тата, хоча і свого рідного любить, бачиться з ним. А тепер в Моніки й Адама ще й хлопчик народився. Івона дуже ним тішиться, бавиться.

  Сидимо на терасі біля нашого дому з Аллою і спостерігаємо, як наші хлопці вовтузяться на траві. Бігають, лоскочуться, сміються. Аж мені смішно з них. Малий доганяє Аллину 5–річну Віку і разом нападають на татусів. Просяться на плечі, а тоді поганяють, як коней. Ті іржуть, сміються.

̶  Як ви, не плануєте ще дівчинку ближчим часом? — запитує мене подруга. — я загадково посміхаюсь:

̶  Плануємо, от якби ще знати, чи точно буде дівчинка...

̶  Що?! І ти мовчала? Який вже термін?  ̶  вражено запитала Алла.

̶  2 місяці. Ми з тобою якось довгенько не бачилися... А по телефону я не хотіла казати, — Алла накинулась мене обіймати:

̶  Супер! Вітаю! Моя хороша, яка я рада. Можна всім казати?