Перші кроки

Спалах. Світло засліплює очі. Гучний скрегіт металу. Новий спалах. За ним мить падіння. Удар і новий спалах. Різка біль поступово згасає і відчуття тіла повертається.

Я видав приглушений крик. Не від болю, ні просто від жаху. Як то в фільмах показують людину яка прокидається в холодному поті після кошмару. Єдина відмінність в тому що я не підскочив на ліжку. Власне я взагалі нічого не зробив, навіть не зміг відкрити рот. Відчуття мого тіла виявилося сильно послабленим, а на будь-які спроби рухатися воно відповідало лише прискоренням серцебиття. Пульс до речі зашкалює, наче я щойно пробіг декілька кілометрів без зупинок. До всього цього, мені ще й тяжко дихати, бо я лежу лицем на землі.

Саме час почати панікувати що я власне і почав було робити, але виразити свою паніку нічим, окрім тихого ричання, можливості мені ніхто не дав. Певно, треба спробувати оцінити ситуацію. Зір, очевидно, застосувати не вдалося, але інші органи чуття і так дали досить інформації — перше що відчув, це запах трав’янистої лісової землі, з корінням, що неприємно вперлося в ліву щоку. Разом зі співом пташок і холодними краплями роси, це абсолютно точно вказало на те, що я зараз в лісі, чи може в парку, але, як би я не намагався, згадати, як я сюди потрапив не вдалося.

Останній спогад, це те, як я спокійно готував собі їжу вдома, вечором десятого січня. Я б подумав що десь випив зайвого, але точно впевнений що не планував нічого такого. Новий рік вже минув, дні народження у друзів ще не скоро, та й взагалі останній тиждень видався надмірно холодним, що вкупі з відключенням опалювання довело мене до застуди.

Холодним... Чорт, все набагато гірше ніж мені здалося. Очевидно що все це було взимку, а трава і тепле сонце яке я відчуваю потилицею ніяк не відповідає опису холодного зимового лісу. Це може означати лише те, що я втратив серйозний шмат пам’яті, щонайменше кілька місяців, якщо бути оптимістом. Втрата пам’яті це вже досить ненормальна подія, а враховуючи об’єм втрати і очевидний параліч це звучить ще гірше. Щось зі мною трапилося справді серйозне, і можливо я в скорому часі помру. Коли не від отриманих травм, то від голоду точно, або ж від нападу хижаків, коли я справді посеред лісу.

І хоча здавалося б гірше ситуацію уявити важко, я був спокійним. По-перше сенсу панікувати немає ніякого, бо ж я замкнений наодинці з самим собою, а по друге — я зміг зігнути палець. Це просто таки зняло з душі тягар. Можливість рухати пальцем означає що не все моє тіло паралізоване і як мінімум руки точно повернути до життя можна. Що, до речі за кілька хвилин і підтвердилося, коли я зміг відштовхнутися рукою, і повернутися обличчям догори.

По щойно відкритих очах, одразу ж ударило сонячне світло, а через мить, я вже зміг розгледіти дерева які мене оточували і клаптик синього неба. Слава богам, я таки зможу повноцінно жити, адже контроль над тілом стрімко повертається. Ще десяток хвилин і я зміг змінити позу на сидячу, а потім і взагалі встати на ноги. Впевнено рухатись поки важко, всі рухи загальмовані і незграбні, але це абсолютно точно справжні дрібниці в порівнянні з моїм попереднім станом.

Характеристику Сила підвищено на 1. Нинішній показник: 5

Напис що виник посеред поля зору, змусив мене таки знову сісти, опираючись на стовбур дерева. До такого життя мене точно не готувало. Правду кажучи, я і до того що опинюсь без пам’яті посеред лісу теж не був готовий, але це все ж більш-менш реалістична подія. Чого не скажеш про яскравий жовтий напис, що повільно розчиняється в повітрі. Я звісно не зовсім з минулого виліз, розумію що людство вже давно вигадало ідею вбудованого в мозок чи очі інтерфейсу, але ж то лише в вигаданих світах майбутнього. Наші технології ще далекі від чогось подібного, тож або я справді втратив неймовірно багато пам’яті, або я взагалі нічого не розумію. І чомусь мені здається що я зовсім не постарів на десятиліття. Навіть більше — я досі одягнений у свій звичний одяг. Звичайні кросівки, спортивні штани, футболка та чомусь одразу тонка осіння кожанка. Хоча дещо в ній таки змінилося, бо ж я не пам’ятаю щоб колись різав її ножем на животі.

Все. Досить відволікатися на дрібниці, коли є щось набагато більш дивне. Прямо у правому верхньому куті поля зору вже з хвилину мигає якась іконка. Коли я таки спробував сфокусувати на ній зір, вона розгорнулася таблицею.

Ім’я: Андрій

Рівень: 0

Характеристики (для перерозподілу доступно 3 одиниці):

Сила: 5(2)

Спритність: 5(2)

Витривалість: 7(3)

Сприйняття: 7(5)

Воля: 5

Дух: 1

Контроль: 1(0)

Вміння: 0/8

Враження ніби я опинився в якійсь грі з рівнями персонажа підкріплює ще й опис характеристик, серед яких найбільш дивними виявились три останніх. Воля виявляється відповідає за стійкість до ментального впливу, Дух за запас енергії, силу та стійкість до енергетичних впливів, а Контроль за можливість успішно керувати потоками енергії. Все це разом означає що тут будуть усілякі маги.

Добре, що я молодий хлопець який здатен це все зрозуміти. Опинись в такій ситуації якийсь старий, певно було б гірше. Та це все звісно гарно, але схоже що всі ці ігрові штуки не відміняють того, що досі із плоті і крові, а отже потребую їжі, води та комфортних умов, тож тепер моя першочергова задача — виживання. Потрібно знайти хоч щось щоб заповнити, здається абсолютно порожній, шлунок.

Отже рухаймося, рух це основа життя, спочатку треба підійнятись повище й оцінити всі обставини. У цьому мені звісно ж допоможуть залишки кам’яної будівлі, біля яких я й прийшов до тями. Пробратися на плаский дах, який певно був раніше підлогою третього поверху було зовсім не складно, попри досить неприємний негативний ефект що знижує мою силу.