ОБ ЗАКЛАД

Пізня осінь у селі знаменується закінченням польових робіт. Усі готуються до зими. Поля стоять пусті, чорні і лише де-не-де проглядаються зелені острівці озимої пшениці. Господарі забирають з полів давно пожовкле кукурудзиння, якому не страшні перші заморозки. Вечори стають все довшими і довшими. Люд ховається по хатах, вулиці пустіють і лише світло у вікнах нагадує, що село живе.

Місцевий магазин-бар працював до двадцять третьої лише у вихідні. Коли нечисленна сільська молодь і декілька гультіпак розважались, як могли. А от у будні, далі, як за дев’ятнадцяту справа не доходила.

Але саме у такий день двадцять четвертого листопада у Андрія був день народження. І хоч із своїми друзями він бачився мало не щодня, це був хороший привід зустрітись і випити за здоров’я.

Він прийшов швидше. З дому приніс деякі наїдки. Горілку, пиво і хліб купив у магазині. Огрядна пані Ганя, бурмочучи наливала пінний напій у бокали, коли двері прочинились і всередину увійшов коренастий мужчина.

– Привіт, друже, вітаю з днем народження, – широко усміхнувся новоприбулий.

– Зачини двері,– буркнула продавчиня,– не май місяць.

– Васю, ти сам? – здивувався Андрій, – а де Іван?

Василь зачинив двері.

– Він ще закінчує по господарстві. Казав, що скоро прийде.

– От і добре. То може пива?

– Із задоволенням.

– А вам, пані Галю? – усміхнувся Андрій.

– Пийте своє пиво, але не думайте, що я буду тут сидіти до пізна.

– Може шоколад допоможе? Візьміть, який вам подобається, а я розрахуюсь.

 Продавчиня, як і завжди булькотіла собі щось під ніс, та все ж взяла з полиці пачку цукерок.

– О! То ви все ж вип’єте за моє здоров’я? – засміявся іменинник, – полюбляєте цукерки з ромом?

 У відповідь він отримав  насуплений погляд.

–Не довше ніж до двадцять першої.

– І на цьому дякуємо.

      Андрій з Василем допили по бокалу пива, випили по два стаканчика горілки з випадковими відвідувачами магазину, які дуже хотіли побажати здоров’я імениннику. Аж тоді з’явився довгоочікуваний третій друг. Іван захеканий забіг в магазин-бар і винувато глянув на Андрія.

– Вибач друже. Дружина задовбала. То це ще зроби, то інше. Ледь вирвався, – він скривив губи у непевній усмішці. – З днем народження.

– Нічого, друже, – поманив його рукою Андрій, – ще є час. Правда ж, пані Ганно?

Та у відповідь щось буркнула і кинула зловісний погляд.

Іван наблизився до столу за яким сиділи друзі і раптом Василь вибухнув сміхом.

– Звідки у тебе це пальто? Дідове?

– Так. Це дідова шинель. Я із неї зрізав погони, лички і усе, що надавало йому військового вигляду. Воно тепле.

– Не сумніваюсь, – реготнув Андрій, – але немов із старшого брата.

– Мій дід мав ріст, без малого, два метри, батько метр вісімдесят вісім...

– А ти курдупель, – знову зареготав Василь.

– Та годі вам, – махнув рукою Іван, – не встиг переодітись. До вас поспішав. Так, кітель виглядає, як пальто. Зате у ньому тепло. Краще наливай.

Чарка за чаркою, слово за словом і час наблизився до закриття. Пані Ганна підійшла насуплена до столу і вперла руки в боки.

– Двадцять перша нуль нуль.

–Пані Ганно, ще пів годинки. Це ж таке свято. День народження раз у році. Ми ж не так часто чогось у вас просимо, – Андрій мило усміхався, а захмелілі очі хитро дивились на продавчиню.

– Десять хвилин, – і вона, перевалюючись з ноги на ногу, немов качка, пішла за прилавок.

– Оце жінка-грім, – прикрив рот Василь.

–І не кажи, – погодився Анрій.

– Та ти, Василю, усього боїшся, – хмикнув Іван.

–Ніби у тебе страху немає.

– Є. Але ж не усього підряд боятися. – Іван сміючись почав загинути пальці. – Вужі, павуки, бджоли і навіть жінки.

Андрій аж пирскнув пивом від сміху.

– Не вигадуй, – обурився Василь, – це не страх, це відраза. Крім жінок звичайно. Я просто не умію з ними розмовляти. А боюсь я лише мертвих. І в цьому немає нічого смішного. Вони справді моторошні.

– Пам’ятаєш, Андрію, як він зомлів, коли помер його сусід, дід Остап.

– Мертвяки – це реально страшно.

– Це тому ти не ходиш на цвинтар? – Іван єхидно усміхався.

–Звичайно. Там багато мертвих.

– Вони усі поховані і уже не повернуться з того світу, – намагався направити розмову у спокійніше русло Андрій. Адже знав, що якщо не зупинити суперечки між Іваном і Василем, це до добра не призведе. Так було з самого дитинства.

– Вдень на цвинтар ходити моторошно, але можна, – продовжував Василь, – але після заходу сонця – це володіння мертвих. Моя бабуня так говорила. А вона була розумною жінкою.

– Немає ніяких володінь мертвих, – фиркнув Іван. – Люди помирають і все. Кінець.