МІРЕЛЛА

–Доброго дня, дорогі підписники та гості. Я – Хел Сінг і ви на каналі Monster hunters. Хто підписаний, не забудьте поставити вподобайку і залишити коментар. А хто ні – тисніть на дзвіночок.

Отже, історія така. Трапилось це за часів Австро-Угорської імперії. Молодиця знатного роду на ім’я Мірелла готувалась вийти заміж. І була вона найщасливішою нареченою у світі. Адже батько обрав їй судженого у якого дівчина закохалась. Він був високим, струнким, красивим і елегантним. Осипав Міреллу компліментами та одарював квітами. Її подругам так не пощастило. Одну видали заміж за товстуна-коротуна з вічно спітнілим і червоним, як у вареного рака обличчям, іншу за підстаркуватого вдівця. І все заради збільшення впливу і збагачення сім’ї. А у неї таке щастя.

Мірелла готувалась до весілля з не аби яким розмахом. Батько обіцяв, що святкування приїде сам ерцгерцог Франц Фердинанд. Такого гостя не було в жодної з її подруг.

Але сталось непередбачуване – ерцгерцога разом з дружиною застрелили, що і стало початком воєнних дій. Міреллин наречений, Леопольд, пішов на фронт. Він писав їй листи в яких розповідав про звитяги Австро-Угорської армії, про героїчні подвиги солдатів і звичайно про те, як палко кохає її і не може дочекатись, коли повернеться з перемогою і вони врешті одружаться.

Мірелла чекала кожен лист з нетерпінням, зберігала їх у спеціальній скриньці і обов’язково відповідала. Щотижня поштар приносив новий і забирав відповідь від дівчини. Та одного тижня листа не принесли. Мірелла пішла на пошту, щоб дізнатись не забули бува про неї. Але ні. Вісточки від коханого не було. Поштар заспокоїв дівчину, мовляв війна і могло трапитись, що лист загубився по дорозі. З тим і пішла Мірелла додому.

Минали тижні, а листів більше не було. Мірелла не могла повірити, що коханий забув про неї. Її серце сповнилось тривогою. Дівчина заспокоювала себе тим, що в такий час може трапитись, що вісточки все ж не доходять, як і говорив листоноша. І от одного осіннього дня до Міреллин зайшов батько. По його погляді дівчина зрозуміла усе – Леопольд – кохання усього її життя, загинув.

Горе охопило дівчину. Вона перестала їсти, майже не спала і постійно плакала. Мірелла сотні і тисячі раз перечитувала листи, де Леопольд освідчувався в коханні так романтично, що здавалось ніби він стояв перед нею і говорив ці слова.

Прийшла зима, а з нею Різдво і Новий Рік, але це також не втішило Міреллу. Вона зовсім схудла. Хвороблива блідість змінила рум’янець на її обличчі, а чарівна посмішка з неповторними ямочками уже ніколи не з’являлась.

Одного січневого ранку Мірелла оділа своє весільне плаття, вийшла, лише богу відомо як, непоміченою прислугою з маєтку і пішла до річки. Ось так босоніж, не зважаючи на лютий мороз, вона зайшла в крижану воду. Її холодне тіло знайшли нижче течії за п’ять кілометрів. Так закінчилось, наповнене чистим коханням і гірким болем, життя Мірелли.

Тутешні жителі, які й розповіли нам цю історію, не ходять на ріку від півночі до світанку. Вони стверджують, що привид Мірелли кожної ночі виходить з води у тому місці де її знайшли і, піднявшись по течії, знову заходить в річку там де потонула. І горе тому чоловіку, який попадеться на її шляху. Мірелла забере його із собою на дно, адже досі шукає свого нареченого.

Ми перевірили документи, принаймні ті, що нам вдалось знайти. І справді, за останнє століття у річці втопилось двадцять вісім людей. І усі чоловіки від вісімнадцяти до шести десяти п’яти років.

Отже, полювання починається. Надіюсь ми зможемо показати вам, дорогі глядачі, прекрасну наречену Міреллу.

Ну все. Зняли. – Олег махнув рукою, розправив плечі і покрутив головою, щоб розім’яти шию.

–До півночі ще чотири година, – Артем підійшов до колеги, – можна повечеряти і трохи подрімати. Нічна зйомка попереду.

–Ага. А де Леся?

–Пішла прогулятись.

–Іду пошукаю її. А ти б розпалив вогонь. Шашлик спечемо.

–Гаразд, – Артем важко зітхнув.

Олег пішов мальовничим берегом річки, що тонув в зелені дерев, кущів і буйних літніх трав. Вода тихо шуміла, підтримувала, вливалась і доповнювала заворожуючий спів птахів і цвіркунів.

–Лесю, – гукнув він дівчину, яка рвала польові квіти, складаючи їх у букет.

–Олеже, – Леся обернулась так невимушено і елегантно. Її хвилясте волосся, кольору сонця, прикрашав віночок з ромашок і маків. – Ось милуюсь природою. Сто років такої краси не бачила.

–Так, у місті такого не побачиш.

–Як тобі? – усміхнулась дівчина, вказуючи на віночок.

–Красиво... І ти красива.

–Ти справді так думаєш? – Леся вдавано зніяковіла, затисла руки вздовж тіла, звела плечі і підійшла до Олега.

–Найкрасивіша у світі, – хлопець узяв її вродливе обличчя у руки і ніжно поцілував.

Вони повернулись до невеличкого табору, коли м’ясо видавало неперевершений аромат, на потріскуючих жаринках. Артем перевертав шомпури, паралельно нарізуючи овочі.

–М уже є, – сказала Леся.

–Я бачу, – сухо кинув Артем.

–О! Уже й вечеря на підході, – поплескав друга по плечі Олег. – Ти готуєш найкращий шашлик з тих, що я коли небудь їв.

–Угу.

–Щось трапилось, Артеме?

–Ні. З чого ти взяв? – він подивився на Олега, тоді глянув на Лесю. Так, ці погляди кардинально відрізнялись.

–Та так...не зважай.

–Я допоможу, – перервала ніякову паузу Леся і взялась різати помідори.

Сутінки опустились на землю. Темнота огорнула усе навкруги. Імла опустилась на річку, туман поплив між дерев і трав, проник в кожен куточок, в кожну шпарину. Артем йшов позаду, знімаючи на камеру Олега.

–Дорогі друзі, нарешті потемніло. Уже п’ять хвилин на першу ночі. Подивіться, яка погода, ніби на замовлення. Далеко не у кожному фільмі жахів така атмосфера. Коли, якщо не у таку ніч з’явитись прекрасній Міреллі і пройти своїм шляхом, який не міняється більше ста років?

Ось ми і наблизились до того місця, де за легендою знайшли тіло бідолашної Мірелли. Ми сховаємось за чагарником. Не хотілося б, щоб вона нас помітила і потягла у річку. Я не горю бажанням стати нареченим для потопельниці, якою прекрасною вона б не була.