СКРИНЬКА ЗІ СКАРБОМ

Цей листопадовий вечір видався морозним. Зорі вкрили небо немов світляки. Серпоподібний місяць гордовито задер гострого носа. Вітер завивав надворі, свистів між голих гілок, гнув їх, заставляв скрипіти і стогнати. Почав падати перший сніг.

Тарас і Вадим сиділи у невеликій літній кухні. На столі стояла напівпуста пляшка горілки, дві тарілки з тонко нарізати салом і цибулею та квашеними огірками. Збоку лежало кілька окрайців житнього хліба.

–Ну, – вказав на свій пустий стакан Тарас. Він, високий та огрядний, навіть сидячи виглядав на добру голову вищим ніж співбесідник, – наливай.

–Та почекай, я вже трохи захмелів, а сьогодні можливо доведеться і справу робити. Дочекаємось Славка.

–То лий собі на дно. Бо мені ще хоч би що.

–Та добре вже. Скільки ти можеш в себе влити? Відро? – Тарас налив горілку.

–Десь так. І то тільки до обіда, – Тарас одним ковтком спорожнив стакан. – А-а-а! Хороша самогонка.

Двері відчинилися. Всередину увійшов Славко. Він був середнього росту, але через свою худорлявість здавався вищим.

–Якого біса ви п’єте? – гаркнув він з порогу.

–А, що? – насупив брови Тарас.

–То я тут справу планую, а ви бухаєте?

–Та ми навіть пляшку не допили, – винувато відповів Вадим.

–Ти себе бачив? У тебе ж язик заплітається. Як ти будеш робити свою роботу?

–Не переживай. Усе буде добре.

–Краще сядь і розкажи, що там, – вказав на вільний стілець Тарас, а тоді подав знак Вадиму, щоб він наливав. – Випий п’ятдесят грам, зігрійся.

–Гаразд, – махнув Славко, – зрештою, якщо чуть-чуть, то нічого страшного.

–Це точно, – усміхнувся Вадим взявши пляшку, – попробуй сало і огірочки. Це гріх не випити під таку закусочку.

–Головне ти не перебирай.

–Я тільки на дно хлюпну.

–То, що там? – запитав Тарас.

–Стара – страшенна скнара. Я сьогодні цілий день дрова рубав, а вона мені сто гривень за роботу дала. Добре, хоч погодувала, – Славко спорожнів стаканчик і закусив.

–Це точно. На скільки вона нас надула? Кожен із нас щось їй робив, а оплати така, ніби ми раби, – прикурив сигарету Вадим.

–Куди вона ті гроші діває? – Тарас потягся до пляшки. – У неї ж ні дітей, ні внуків. Я не пам’ятаю, щоб до неї хоч хтось із родичів приїжджав. А пенсія у неї непогана. Принаймні так кажуть. Скільки їй років?

–Кажуть, що під час революції 1917 вона уже була дівчиною достатньо дорослою, щоб вийти заміж, – Вадим з розумним виглядом підняв вказівного пальця вгору.

–Брехня, – фиркнув Славко, – зараз їй мало б бути більше ста двадцяти років. Та й не про це зараз. Вона справді має скриньку, а у ній дорогоцінності, золото і купка готівки. Справжнісінький скарб. Я підглянув за старою, коли вона пішла по гроші. Вона ледь ходить при палці, ще й напів глуха і сліпа.

–Отже, який у нас план? – запитав Тарас.

–Хлопці, може не варто? Вона нас прекрасно знає, все ж в одному селі живемо. Загримемо в тюрму. Здогадаються, що пограбував хтось зі своїх, хтось хто допомагав по господарству, – Вадим загасив недопалок.

–Та їй пів села ходить допомагати за гроші, – махнув рукою Славко, – і всім вона платить копійки. Підозрюваних буде хоч греблю гати. А ще поголос іде, що по селах цигани шастають, людей обчищають. Скоріше на них подумають.

–Правильно, – погодився Тарас, – можна буде ще сказати, що бачили, як вони по селі ходили.

–Так і зробимо, а гроші заховаємо в надійному місці. А коли все затихне, поділимо здобич порівно, продовжував Славко, – отже, план такий: в сінях я відімкнув защіпку. Вікно там вузеньке, якраз для твоїх розмірів, Вадиме. Вхідні двері на ключ стара не закриває, лише на засув. В хату зайдемо просто, а от гроші вона тримає в старій скрині під масивним навісний замком в коморі. Немає жодного шурупа ані на клямці, ані на петлях. Потрібно ламати. Це робота для тебе, Тарасе.

–А, як же стара? – запитав Вадим. – Це ж шуму буде на всю хату.

–В неї немає водопостачання. Воду бере з криниці. Я у відро з водою добавив снодійного. Спатиме, як убита, – впевнено сказав Славко.

–А, якщо прокинеться, не дай Боже?

–Вона ж сліпа майже повністю. Навіть удень стара мало, що бачить, – презирливо подивився на друга Славко, – поки вона щось зрозуміє, ми уже будемо далеко.

На тому і погодились. Зачекавши до першої ночі друзі попрямували до хати старенької. Вона знаходилась на краю села і вважалась найстарішою. До найближчого подвір’я було з пів кілометра, а між ними пусте чорне поле. Вела в село одна непримітна стежинка.

На подвір’я зайшли тихо, навіть хвіртка не скрипнула. Хоч кожен крок, як би крадії не намагались тихо рухатись, здавався їм неймовірно гучним. Але пізньою осінню, та ще й в такій годині село міцно спало. А стара пенсіонерка і поготів.

Славко підійшов до вікна, яким планував потрапити всередину і підважив дерев’яну ствірку. Вона натужно скрипнула, та все ж відчинилась. Крадії притихли прислухаючись. Ані звуку, старенька вочевидь спала. Вадим став на підставлені Тарасом руки і прошмигнув всередину. За якусь мить вхідні двері відчинилися. Дорога до скарбу була відкрита.

Тарас посвітив ліхтарем на навісний замок. Старий, добротний і масивний.

–Потримай, – прошепотів він Славку і віддав йому ліхтарик.

Тарас замахнувся важким молотом, примірився і ударив, що було сили. Замок не піддався.

–Трястя, – вилаявся він уже не пошепки.

–Що у вас? – почувся переляканий голос Вадима.

Ще один важкий удар. Звук метала об метал здався шквальним громом. Але цього разу вдалось зломити замок.

Тарас підняв кришку скрині. Вона була напхана якимось лахами. Тарас з Славком почали викидати їх. На самому дні виявилась така бажана скринька. Вона виглядала абсолютно звичайною, лише на кришці була різьблена пентаграма з хаотично закрученими кінцями і оком посередині з тонкою вертикальною зінницею, як у кішки. Відкривши її Тарас мало не зойкнув. В одній її частині лежала купка грошей, а в іншій різноманітні перстні, кульчики, підвіски, ланцюжки і браслети.